7.02. 2000

Танув під лютневим потеплінням сніг. Розворухоблюваласі під теплизнов чурнуюча землє. Під ногами ґрунтове, глиняне тісто. З глини людина вийшла, в глину зійде. Маса людська у селі також розрухується – дрібку з зимової сплєчки пробує збудитисі, а можи тілько перевертаїсі на єнчий бік, би си ше троха пуспати.

А творчий взір нашого роману, як дух, літає понад Нилабишем та зазирає у ті й інші вікна, хати, комини. А шо ту смачного наварили? А ви вже спите чи нє?

От зазирнемо у цю хату – і прямо зверху комином, бовдуром, пєцовими рурами… Ми вже сі спинили біля дверцят пічки. Добре, що вже не палять тим вугльом смирдєчим, а то б вжем сі тутка в пєцу закашлов, зашмарковсі і запцєхов – і би всю гусподу розбудив…

А так – тихесенько, навіть без «рип» привідкрилисмо двирцєта - і з тимчасової сховки спостерігаємо, як у кімнаті при батареях парового опалення гріється, бавиться малеча.

Іграшки, трактори, машини, конструктори -  і усе працює, функціонує, диркає і буркутит дитячими ротиками. «Бул-бул! Пі-пі!!» «Ми їдим ду Билизин…» І їдуть, їздять собі під столом та довкола крісел - то у Бережани, то у Тернопіль... Або й на саму Кінбурнську косу. А де ж тато з мамою? А їх щось тут не видно. Ой, батяри... Та де ж можна таких крихіток у кімнаті самих лишати. Шуруєм їх шукати - знову пєцовими рурами, бовдурами, поміж клапті сажі та через павутиння проникаємо, як невидимі, у єнчий пєц, що стоїть у сусідній кімнаті.

«Рип» лигонько дверцітами. А де, де вуни? Де ті – тато з мамов? Що!? Шо, шо!?? Та я від тогу шу заглєнув ледь не увесь випав з пічки, добре що на руки сперся, а то б головою зацибринив в кредес. А вони… шо сі роби?...а вони лішко перекидают – аш всі меблі рипутєт. Йой – так рипнуло, шу аш пубічнє в лішку хрусьнула. А ну-ну втікати-втікати, бу зара як ті пан та пані гуспосі в штири руки ми за чуприну ймут – то шо сі з мени лиши?

Так, назад, назадгусь, ше цафаємсі… Типер двирцєтами «рип», а вуни «клямц!» А мулуденькі тато з мамов: «Йо-йой!» - Сі спудили.  А ми знов пєцовими рурами, бовдурами, мижи клаптіма сажі, наскрізь павутині та дгори, та ду неба. О! О, о. Як лехко. Як файно туво понад куминами. Тут от - на свіжому, чистесенькому повітрячку нилабишскому, вкраїнському. Всьо, нема шо письменикуві пу коминах лазити. Й ни тра в чужі хати заглідати. Нє?

Гм, але - якщо пролізлисмо наскрізь павутиння і ніц не зашмірували, то всюдисуща уява писацька проникне через заперті двері і через кам’яні стіни. Мандруєм си далі.

От, заглянули, бачимо - у хаті Вбраних пурузсідаласі стара кавалєрка - це хлопці, яким вже за трийціть. Цидіт, цидєт бис варґи гуривеґу, захрумкуют пузавторік квашеними вогірками, смаруют на хліб смалиц, той шо в єднім місци аж клаптіма зі стелі звисає. Та то всьо той старий хулєрник, Цапків Іван – як сі нап’є, то туди давай чудити. То піде ти в сінюх пуналиває хлопцьом вуди в чобути – вуни сі взувати, а там «хлюсь»… сикає аш пу грудюх; ту ти смалиц лишков пу стели пурузбрискує, замісь того би на хліб насмарувати; то сусіцкуго старого пса Явдосі в кучі ду пацєт кине, а вуни сі ду рані казєт, бу шукают в него, як в льохи, цицьок би сати. А тово, на дньох, свому тескові Іванові Дусвітному прибив цьвиком рукав куфайки ду стула. Чуєте, той пєний спов в дригльох писком і ніц не чув. Ну-ну. Ви таке їсти виділи? Разум пили, вобідвоє, гуворили, приймалисі… тай Дусьвітний від тої бурачинки вухлів наніц, заснув за столом. А хулєрник Цапків довго си ни думов, а куфайку му присмалив цьвикум до стула. І ше зу споду цьвик загнув. А кулисьтучка пішли вуни вубидвоє кусити, то ше було в пузавтурішним маю - тожи була кумедія. Та трохи кусили, а троха пили! Али нє, певно більши пили, як косили. Тай на пукосах Дусвітний заснув. А той взєв припнєв го за ногу на шнурок ду колика. І так ти заґудзувов тим пласмасувим шнуром, шу ни рузвїзати, навіть зкбами ни втнеш! А-гі, а ту шо сі роби! Воду, ножик, кусу від хлопа забров, а сам хоть пєний, али коси гривами далі ту ниву. Дусьвітному сонци пипикло твар, він сі збудив, сів, види, шу вже ген-ген як далеко Івасько Цапків накусив, ніц му ни вугори, думаї си, шу тихо рузґудзує. Ага, рузґузуїш го, хіба за штири роки, як шнур троха спріє. Вже сі Дусвітний проси, кажи, - Вже ми від спраги варги путріскали! Дай ми троха вуди! – Кричит. – Йо-йо-йо-о-ой, та мене зу сиридини та гара мучи, пирепой мурдує! - А зверха ше майске сонце припікає, тне го спека фист. Каже: «Та дай Ївани ми напитисі!!!» І шо ви си думаїти? Івасько Цапко коси і навіть ни вубиртаїсі, і ни вубзиваєсі. А Дусьвітний і кричив, і матюковсі, і плаков. Пудумайти си – хлоп плаков. Та де там! Цапків чирствий страшне – ше за три гудини спуров сам тую траву і аш туди врізов Дусвітному шнурок. А шо Дусьвітний? А він тільку сказов: «Будеш ти в мени Йвани від нині їв їден смалиц, бис хліба!» І шо далі? А далі заклали си на плечі коси та пішли ду Явдохи гурівку пити – бу то для її худубини траву кусили. Сьпівали в Ївдошині спижарці, аш на другий бік села, в самий Зьвіриниц було чути. А потім ше риготалисі - Цапків зачив рузпувідати, як сплєчуго Йвана привїзов нинька ду колика. І ни тільку Явдоха, навіть з тої Цапкової припувідки сам Дусьвітний зу себи сі фист сьмійов.

Али то було кулись. А типеричка, туво, в хаті за застіллям старих кавалєрів, причипивсі Цапків до Сирітки (так чось кличут їдного парубка). Причіпивсі зу своїм:

- А ти сі чо ни жениш? Чо сі марнуєш?

- А ти чого ся не женеш? Та ти на дисіть літ старший за мене, - відбиваєсі слувами Сирітка. – Та жинисі Цапе ти! А туди вже я.