26.01. 2000

Вечоріє. Як  зовсім звечоріє, то село обгорне цілковита темрява, лиш десь-не-десь свічки чи ліхтарі у вікнах. Бо електрику відключають державники кілька разів на добу. І мабуть її більше нема, аніж вона є. Але, як їх послухати, тих, висококабінетних – то сам мед на устах, кажуть, що все роблять правильно.

Під тихо злітаючим з небес патлатим, лабатим снігом сидять діди. А з ними ще вуйко Гриць. Балакають. Надійшов Артем Листопадовий. Питають:

- Ну як Артеме, твій роман?

- Та нічого, пишу помаленько. Тихо сиплю букви на папір, як от сей, подібно, білий присипає землю сніг.

- А коли дасиш почитати?

- Коли напишу.

Тут втрутився в розмову дядько Григорій, віддалений сусід. Чоловік їдкий та зарозумілий. Для себе такий собі пупок Землі, начальник Всесвіту. Бо завжди все щоб він не сказав, на його думку, є правильним, безальтернативним:

- А во ти пишеш, думаїш, малюїш – і шо з того?

- А що з того має бути?

- Ти їкись прибуток, гроші з того маєш?

- Не маю.

- Ну, ту ти чисто дурний! – самовпевнено видав.

- Дурний хіба для таких як ви, - рвучко відповів Артем.

- Слухай, ти сі не обіжай, я просто так кажу. Али старших тре слухати! Бо як за то ніц не платєт – то будь мудрий – не роби того! А руби то за шо гроші платєт.

- Ну і що таке я маю робити?

- Та як шо? Ріж січку, гудуй худобу, пацєта – тай будеш мов гроші. Таїк люди в силі робльіт! Бо сило, то зимлє, а де зимлє там худоба. Аякжи! Їкось тра жити. А в теби сім’я, діти. А тибе ше тре вчити!? Та я не маю тубі то казати, тубі вже трийцєтка минула – вже пру шось люцке думай.

- Та я якраз про люцке думаю.

- О-йой, - продовжує вуйко, - буде вже того – ні зу заду, ні спереду, як той казов.

- Та ви по своєму праві, тобто на свій розсуд. Бо якщо ви не читаєте не тільки книжок, а навіть газет, то про що ще будемо говорити…

- О-йой, буде вже, пунаписуют, а ти на них роби. Та шо мудрого в тих газетах напишут? Брихуни брихунами. Сидєт пу тих хатах, кабінетах, а рубити ніхто не хоче. Файно їсти, файно спати лиш би не працювати. Малювати, вишивати, писати – то не є робота. Па, гам і пу. Куго ти з себе корчиш? Тре бути людинов, як люди дувукола, як во ми. Та тобі таке всі скажут. Шо ти з себе показуєш? Ше ми во їден, митец.

- А шо показую? – знервовано Артем. – Стою ту. То що я показую? Шо ви сі напасти чипаїти? Що недопили чи сі не похмилили?

- А тебе, гімнюху, то шо вубходи? Ти шо за їден, шо маю казати допив я чи не допив? Я за твої гроші не п’ю! Я за свої п’ю. Ти хто? Ти шо Шевченко? - каже з єхидним притиском, - Леона-а-рдо да Вінчі!

- Та я інакше підписуюся. І не ними хочу бути, а самим собою. Але на рівні не нижчого як вони.

- О-йой, засранцю. Ха-ха-ха-ха, - доймає Артема.  – Від слова «пу» ти є пует і від слова «худо» ти художник!

- Та добре, що ти велике цабе, - знервований, поблідлий Артем.

- А ти дивисі! – Не менш знервований вуйко. – А ти чо мені тикаєш? А ти хто такий?

- А якого хрина ти мене принижуєш? Чо ти сі вчипив? І як ти будеш таков сволотов, то я тобі ніколи викати не буду. Ти зрозумів, нє? – на підвищених тонах балакає Листопадовий. – Ше тре заслужити аби ти викали…

Аби не дійшло до бійки діди почали заспокоювати супротивників. Дідо Василь зачив щось втихомирливе вугурити до Гриці. А дідо Михайло до Артема. Встав тай пішов з ним по дорозі:

- Слухай, та він такий є. Та не дивуйсі йому. Шо думає - то меле язиком. Ти му вибач!

Стемніле село враз засвітилося яскравими електричними вогнями - на душах розігріває оту січневу, зимову холоднечу.