24.01. 2000

Вітер не віє, сонце гріє, сніг блищить. Дідусі, як звично, на своєму постійному місці. Щось балакають, воркують. Чується, про жінок. Напевно комусь з них своя власна допекла, а може навпаки – це вони котрійсь допекли… ,А можливо, тут зовсім інша причина бесіди, котра відбувається на високому літературному рівні, хоч і з кількома граматичними помилками пов’язаними з відсутністю обов’язкових ком, наприклад, перед що:

- І чому це так стається що один живе в злагоді, а інший, з жінкою мучиться, чи мучиться вона з ним?

- Та то принцип компенсації, принцип врівноваження.

- Як же ж знайти, отримати, втримати розумну, врівноважену жінку?

- Все в руках людських, але часом нічого не в силах чоловік вдіяти. Бо всяка людина в руках Божих. Треба бути вартим, щоб мати шлюб. Щоб бути зарученим із саме тою, котра тобі підходить. Не хизуватись власним недосконалим розумом. Бо якщо його маєш трошки, а зазнаєшся як пуп землі, то мабуть для того щоб втихомирити ту зарозумілість він не отримає жінки розумної, або, хто його зна… може якраз отримає, щоб трохи розуму його навчила. Сім’я – це двоє, це зустріч двох причин, котрі мають допомагати одне одному жити. А можуть одне одного гризти, не розуміти, ворогувати… Ніби все просто, та все незбагненно у людських стосунках.

Нилабиш вслухається шибами вікон, як вухами, у все що гомонить на роздоллі. Біліє він, окреслюється візерунками темних, безлистих садів на білосніжному фоні. Поглинає, все притискає, морозяна свіжість.

Діди вже перейшли на іншу тему. Також на тему життя. Але, завершення його земного. Бо надто багато разів, за кілька тих тижнів нового року – бив церковний дзвін поминальним, прощальним звуком. Розповідає дід діду начебто бувальщину про те, що була в одній сім’ї традиція, коли вмирали, а жили вони довгенько, то останніми їхніми словами були: «За вірою моєю – мені буде!» Бо так казавши мали на увазі загробне життя. Вірили, що вони жили правильно, правдиво, побожно… отже гарне життя їх очікує в тому світі.

- І що кожен з них побожно жив?

- Та ні. Не кожен. Але той, хто жив праведно, тому дійсно за вірою буде. А той хто грішив, то за вчинками його йому буде.

Так тихо і спокійно було на вулиці, що здавалось ніби село задрімало.

- Ти знаїш, видівїм нині виступ пу тиливізурі їдного хлопа. Можи і не хлопа – бо і скульптури ліпи, і кіно здуймає, і книшки пиши. То він казов, шу ше нинька є такі, які мают українців не за націю, а за їкись чугось різнувид, як діалект. Україну ни хочут визнавати незалежну – а її вже дивєтий рік. А шо тугди вугурити пру ничипанє Нилабиша? Де то наше нечипанє? Де та наша нилабишска мова? Москалі ни визнают українців! Кажут шу то всьо ми, вуни, білоруси – єдіний народ.

- Та так, - Василю, - але всі дувукола українці нас, нилабишців, за укремий нарід не визнають навіть через 99 років. Діалект тай все, а не мова.

- Е, Місько, шобис не казов, але чує мує серци, шу ти пу троха стаєш націоналістом.

- Та я завжди ним був! Ми ж з тобою той во, сам знаєш, бойовики! Ми ж з тобою ті часи ше трохи застали, ну ти сам знаєш. Але про то сі ніц не каже!

- Так і я про те! Але маю на увазі, що ти хоч-не-хоч, але по трохи стаєш саме нилабишским націоналістом. Во шо!

- Я би тобі щось сказав Василю… Але скажу щось трохи інше. Я тебе запитаю. А тобі того на старість треба? Га, Василю? А оце що ти кажеш там – націоналіст, націоналізм – то спімнеш моє слово – якщо Артем Листопадовий надрукує той свій роман про нас – то появиться такий термін як нилабишизм. Бо це що у нас діється – це не націоналізм. Бо це курям насміх. Бо не може окреме село бути окремою нацією. А коли села, міста зачнут себе проголошувати окремими народами, націями чи планетами або й галактиками – то це буде якраз курям насміх - той самий «нилабишизм».

- Ех, Міську-Міську, а я на тебе таку надію мав. А ти так лехко руйнуїш мій мікровсесвіт!

А Нилабиш си далі білюнько, білюсенько красується на всі чотири сторони світу. Сонцем яскравим розбещений - спить. Увесь милий та замріяний такий, ніби не чуючий оцих розмов.