22.01. 2000

На дворі повнота сніжної зими залитої сонцем. Мороз, сонце і, час від часу, пориви завірюхи. Чудесний день – зима у повні обмивається сонцем.

- Так, файний нинька динь. Днина – аш сі хочи, - сиділи і вугурили діди.

- Хороший, дійсно, день, - каже дідо Михайло, - це як у Пушкіна, пам’ятаєш Василю ще з шкільних років: «Мороз і солнце – день чудесний»?

Трохи чогось укоса подивився Василь та сусіда, але не видав того на словах, промовив:

- Я во шо думаю. Гадаю си, шу добре то шу хочут для відлєку – Микольцє лишити далі на голову сільради.

- І я так теж оце вважаю. Вірніше, уважаю…

Тут дідо Василь, як кажуть, на пів слові, перебив Михайла:
 

- Шо вже знов їкись київский мускалик є мудрішим за нарід? Казали і писали всюда слово «вважаю», а тепер ти Михасю серпом по…
 

- Не перебивай, Василю, будь такий ласкавий, я ж тебе не дуже то перебиваю. Я кажу оце, що таки добре, що і незалежність маємо, і добре що її прикриваємо. А добре тому, що…
 

- А я тебе всьо їдно пирибю! І всьо. Певні, шу добре, шу так – бо якби ту всьо пу високих кабінєтах си кумекнули шу ми вже сі відїднали від країни – ту було би фист кепско і нашим хлопцьом, тим затійникам, вурухобникам. І нам, старим, булу би гірши! Бу є ми пенціунери. А пенції, хоть тії нищасні, али звідки? З Київа? З Київа! А як ми вже ни ду Київа, ни ду України, то їкі пенції будем мали, га? Та ніякі, фігу з маком. Во. І хоть ми тії пенції зарубили, їх можут вубтєти. Во шо. А де нилабишці робліт? Та дивїть з дисітьох в Бирижиних. А шо є в Нилабиші? Та крім тогу нищаснуго кулгоспу, шу ни жиє, а мурдуєсі – ніц нема, ніякуго виробництва.
 

- Добре хоч, Васильку, що воду та газ маємо до хатів тим колгоспом підведені. Цивілізація!

- А во маєш цивілізацію, дивисі, Мариська знов йде з путнєма ду студні пу воду. Знов бак пурожний, а платити тре, як сі належи.

- Та треба, треба платить і за газ, і за воду, і за електроенергію. От вже, сусіде, є новий прем’єр, так сі ми тішим, скажу ти пу твоїму, али видно, ніц ліпше не є.

- Во-во, - каже дідуньо, погодливо, Василь.

- Криза поглиблюється, а народ знову обдирають, знову друть з нього останню липку. Дивися, радіо передає, що до тої суми, яку ми платимо за електрику, відтепер ще треба буде якогось ПДВ 20% доплачувати. А пенсії і зарплати ніхто не підвищує.

- А шо, Міську, робит з нами Міжнародний валютний фонд? Каже, хочите ше від нас дулярів – ту най люди платєт наші за газ, за сьвітло пу сьвітувих цінах! Нас, таги наркумана пусадили на тут боргову голку. А тепер навіть борг по кредиту не віддась Україна без новуго кредиту. Вуни теперка кируют нами! І нас, прустих людий, ни шкудуют – їм би тільку дуляри свуї примножувати. І пумагают Україні, і втой самий чис, сі з тої бідної країни знущают.

- Та видко, що так – бо як ми можемо платити по світових цінах за послуги, якщо ми близько не маємо світових пенсій та зарплат! Яка у нас мінімальна пенсія? 25 гривень, ну хай хтось отримує 60 чи 80 гривень. А зарплата яка? 100, 120. А 150 – вже рахується, що чоловік добре заробляє. А світові ціни, зарплати, пенсії у чому вимірюються? У доларах американських. А який курс гривні до долара? П’ять з половиною. І виходить, що тих сто гривень – то менше аніж 20 доларів. А яка пенсія в тих американців – певно і 500, і 1000 доларів. А яка в них зарплата? Та вони за місяць заробляють стільки скільки тут заробиш за 50 або й за 100 місяців. Яка несправедливість світова – там робітник за 1 місяць заробляє стільки скільки тут робітник заробить за 5 років!

- Міську, скажу ти як прустий сільский хлоп – з нас та Америка з їх МВФ сі знущают так як і та Росія. Каждий пу свому! Ни хочут би ми моцні були.

- Вони чи не вони, але… Найперше – то керовці  наші великі з нас сі знущают, - каже Михайло. – Бо вони прийняли диктаторські умови міжнародників – і то всьо в газетах пише чорним по білому!

- Кажуть, Михайле, - перейшов на літературну мову дідо Василь із поваги до Михайла, який щойно говорив по-нилабишськи. - Кажуть вони, що хто не спроможний платити по світових цінах, той матиме від держави субсидію!

- Та через ті бюрократичні інструкції не всі матимуть субсидії. От тобі держава, от тобі діду дев’ята річниця незалежності України.

- А я си метикую, Міську, ци не буде нечипанє Нилабиша для нас ше більшов муков як нечипанє, незалежність України?

Може й відповів би щось на те дідо Михайло, але баба Марина, яка вже поверталась з повними відрами раптом… Як таке може бути? Якраз навпроти дідів-бойовиків, патріотів України та Нилабиша, - сі пусунула нугов на слизькому сьнігу. Викрутила сі вбік і калабемц в кучугуру – аж єскри пішли як своїми вставними зубами кламцнула. З купи виднієсі сам ніс. Відра - хто яке тай куди. Одне в рові, а інше біля ніг старезних бойовиків. У Василє вода аж захлюпала в кальошух. Та шо то вугурити пру кальоші. Гет му вубмочило калісони… Хлупи сі ригочут.  Баба лижит в купі. Та нє, вже сі вивирнула і стрибує встати.

- Шо, Маріко, ти влетіла в воко біла муха?

- Ай, та то вона спіціяльно, би ми на неї увагу звернули. Нє?

​​​​​​​Підійшли, допомагають встати. А баб Марія зажурено: