11.01. 2000

  Ніби втоплені в білий простір зими сиділи си діди Василь та Михайло на давній як нилабишський світ колоді. Вони збоку так виглядали ніби сповнені кожен по своєму древньої мудрості, якої ні в книжках не прочитати, ні в жодних вищих школах не почути. Вуни сиділи си і балакали і гувурили, а вогір, говір їх тихо як туман невидимий, плив та стелився поміж хатами сільськими, запливав у помешкання люцкі. І людюм сі навіть не здавалу, шу то свіжи чуте, їке чуют в свої гусподі, той настрій сюда тихосько приплив аж із тієї Василевої та Михайлової вулиці.

            - І чо так сі стає, Міську, шо чисум ни наймудріші кируют?

            - Насправді, рідко-рідко, - продовжив бесіду дідо Михайло. – Рідко так є щоб прийшов якийсь порядний до влади… - але тут обірвав його дідо Василь:

            - І щоб ще й не тільки зумів порядно прийти до влади, але й зумів порядно людьми покерувати! – Сказав, тай знову перейшов у колію йому рідномовних слів – Би кирувов! А ни гі кугут на плоті сі парадувов!

            - Ти подивися друже, що не тільки мудрі, але ще більше не мудрі приходили до влади. І не всі вони народились принцами, князями. Хтось із них наслідував владу від батька. Але багато було тих, які народились в середовищах далеких від влади, від керівництва країнами, від володіння умами народними. Хіба можливо уявити, що цих людей виносило із самих низин на вершини? Яка сила? На вершини цієї слави часом виносило негідників, наглих загарбників, самодурів.

      - Ого, Миханю, би ту тільку само-дурів, али то ше і людо-дурів.

- А часом, Василечку, слави доброго звитяжного прикладу, прикладу науки, прикладу спасіння, прикладу любові. І любові до себе, любові до ближніх, і любові до ворогів своїх. Як от зробив це Ісус з Назарету, що був народжений у бідноті, в хліві, народжений бути для оточуючих в юних роках як звичайний сілький столяр чи помічник столяра, що працював мабуть не за дармо, бо дерево їсти не будеш, але й не за гроші чи в обмін на щось. І ти подивися чоловіче, Васильку, що сталося?! Він по плоті, що був у часі деякому селюхом і хлопом, як ми в юності чи тепер тії наші хлопці сільські – він як ніхто інший вплинув і продовжує впливати на історію людства. А були ж тоді імператори, імперії, царі, держави із величезними військами, сильними арміями і був Він, такий собі нікому не відомий бідний сілький столяр у такому ж бідному, ніби забутому Богом, краї. І він, чоловіче, а не всі інші у гурти зібрані вельможі та багачі, володарі багатств земних, золота та іншого такого – не вони, ніби сильні, а Він, ніби селюх та проти них слабак, зумів так без стріли та меча вплинути на історію людства, як не зумів ніхто із землян. Він зумів Словом завоювати ледь не увесь світ. А тому маємо Його всесвітнє літочислення, навіть нинішній 2000 рік, саме є відліком від народження Ісуса, що був ніби-то селюхом…

            - Ти забув, Михайлику, ше сказати, шу був Він Богум…

            - І був Він Богом. Богом Сином народженим від Бога Отця. Й подав прекрасний приклад Мудрості – такої якою можна і світ завоювати і душу свою зберегти!

            Дідо Михайло затих. Нічого також не балакав і дідо Василь. По-правді, інколи пауза після сказаного, якщо не рівноважна усьому сказаному, то все одно є гідним продовженням сказаного. Бо мало почути, потрібно ще мати час та можливість для того, щоб то зрозуміти, збагнути.

- Дивюсі на ту білу земленьку, - продовжив бесіду дідо Василь, - на той сніг і думаю си, шу то пру шо ми си балакаїм подібну на то во, шу є перед нашими вучима. На тую дурогу, на тії білі стежки. Бу си гадаю, шу зрубити стешку ту такжи тєшко – таги зрубити стешку в гісторії. Абу їк хочиш си думай, шу тагі легко зрубити вталовану в гісторії пу ікі путому ходіт мільйони і мілярди людства – тагі легко ї зрубити як ту вталовану тутка на снігу.

            - Я щось не вельми оце тебе, Васильцю, збагну. Ясніше, будь ласка, - стає прискіпливішим дідо Михайло.

            - Та шо ту ше ти ясьніши? Ну шо, Михалку? – чось сі нервує дід. – Во дивисі на той сніг? Видиш го? Видиш. Ну і кажу ти, чулувічи, на зруби стешку звіци на другий кінець сила чи звіци на автобусну, би пу ні, якраз пу твоїх слідах, гі пу сьлідах гісторії пішли люди. І би вуни йшли тільку пу твоїх слідах, а не пу стешках, слідах єнчих людий. Зможиш? Будут вуни йшли?

            - Та як їм схочеться – або будуть іти, або не будуть. Людей в селі багато, а ще більше їхнії слідів.

            - Во, власни, Міську, абу-абу. І каждуму ни встромиш в голуву би йшов тільку там де ти вжес пруйшов. І шо будиш каждий свій сьлід підписувов? І бис навіть підписувов, ту шо буде каждий хлоп чи баба лазити на кулінах би видивлєти твуї тільку сьліди в мішанині дисєтків чи тисіч єнчих, ни твоїх, сьлідів?

            - Та ні, Василю, звичайно, що ніхто не буде придивлятися і вишукувати де чий слід.