10.01. 2000

   Нилабиш три дні святкував, веселився, шумів, лунав, колядував, співав, попивав, поїдав… На Різдво Христове велика сілька церква була переповнена, люди також стоять на дворі і не зважаючи на мороз моляться, хрестяться, підспівують за хором, причащаються духом Божим.

 І знову після трьохденної перерви діди зійшлися на здибанку:

            - Файно-файно Міську нарід сі висилит! Сьпіває, кулідує. Файно!

            - А також, - добавляє дідо Михайло, - переїдається і перепивається. Скільки ж то треба спробувати мясних виробів – ковбаса домашня копчена, сало копчене, «заяць», шинка, холодець, ковбаси та м'ясо в салатах, риба копчена, риба жарена, риба маринована, риба фарширована. Салати – вінегрет, з горошком, з капустою, з моркви. Капуста тушена із м’ясом до вареної картоплі, картопля печена. Салат з грибами, гриби мариновані – опеньки, рядівки, білі. Суп із сушених грибів та квасолі «ясюку». Суп із капустою. Голубці з м’ясом, з картоплі, з круп. Мясні котлети самі і в грибах печерицях. Налисники з м’ясом, з сиром, з мясним паштетом. А салати «шуба», де усе йде слоями. Бульйон з куркою. Росіл з пельменями, з макаронам. Борщ із м’ясом. Суп із фрикадельками мясними. Та й усього не пригадати! А ще солодке – різновиди сухарів, пляцків. А напої – узвари, кампоти, чаї-кави, пива, вина, горілки, самогонки. Усього не запам’ятати і не перелічити. А ще ходити від хати до хати - або ти у гості, або до тебе гості. І кожен просить припрошує, та наливає – та ще того зкуштуйте, та ще того попробуйте! І дзвін келішків, і гомін колядок.

            - Та то є ніц, шо видаєсі жи забагато. То певно є така люцка природа. – Вугори дід Василь. – Шу хлоп си муси в літі тєшко нарубити на руки. А в зимі си перигрузити жилудук. Добре Міську, шу хоть на свита людина сі з вустатнуго стєгне - і має на стули і кубасу і, як то кажут, і хліб, і ду хліба! І ріжні пляцки, і сухарі, і пампухи з макум, і з пувидлум. І гриби і бурачки, і цьвіклі, і домашні печині хліби, і всьо шу тре, і гурівку ду питє, і воцит ду запитє. А такузов ту всьо треба пуволи в файні кумпанії, з файнов балачков, межи колідами, пувструмлєти си то ду писочка, пиритувчи хто ше має зубками би сі спинилу в жилудках, би сі воно файно перетравило і пішло не на шкоду, а на здуровє і на силу люцку! Ту шо вже зробиш! Таке вже вуно є – житє люцке, нилабишске. Людина на кажді свита стараєсі з вустатнуго і то придбати, і то притримати і то купити бу було на свита всьо на стулі як в ліпших гуспударів. І так в кажді хаті, аш сі стули вигинають від тих наїдків. Би булу гі тамтогу року, гі пузатамтогу року, би ніц на свєта в хаті не бракувало і була лиш би любов, мир і здуровє, і злагода. Во!

            А ще село незабувало погомоніти про новину номер їден – незалежність, нечипанє Шилабиша. І знаїти – люди си шкудуют шу вуни навіть ни мали чису си пальцєма помацати тої незалежнусти. Люди си навіть стали думати, а шо то би значило слово то шу сі зве – Нилабиш.

            Хлопці-лєпші в сінюх Петра спуцували на кулінах всю мапу Вукраїни. Шукали ше їдногу токогу Нилабиша – і нима ніц. Нима більши такогу золутка, такогу кутасика, такої пацьорочки, такогу Нилабиша ні на глобусі України, на на глобусі Зимли. Їден на всю нашу Галактику!

            - Видно шу то найособливіше, тай найсвоєрідніше село, - каже Петро, - Наше село!

            - Та чим же воно найособливіше? Хіба назвою, - перепитуєі і сам же відповідає Сьтіна.

            А Василь Балачка тут же робить умовивід:

            - Хлопці, сама назва каже нам, що воно було приречине на те би бути найособливішим.

            - І шо ми маїм зрубити? – питає сі Сьтіна.

            - Ше, певни, крапельку зачикати. – Кажи Балачка.

            - Ага, во діди Василь і Михайло вьо житє чикают і шо сі дочикали вуни чи їх прадіди? Знаїти шо? – питає Іван Сьтіна. – Талувов нашу нилабишску землю монгол, татарин, талував лях, талував москаль – і кожин не забувов накопати в ґаці нилабишскуго хлопа. А він ніц ну тільку все шось чиков і чиков. Вжесїсьмо дучикали, шу низалежнісь втратили!

            А Василь Балачка, аби не виправдовуватися, і, мабуть, не відповідати на запитання, вміло, як той у кому прокинувся талант оратора, викрутився і зачепився за слово в Івана Сьтіни. Замісь тогу би сі мурдувати з ним, він взєв і перемикнув Ївана на самогу себи:

            - А шо ту за таке Йвани слову «низалежнісь»? – І бачачи запитання на його запитання у кожного в очах із когорти сих ліпших, Василь Балачка так їм сказов. – Та якраз нечипанє, «нечипанє» то маєсьі звати і маїм всі сьвіткувати ту днину – днину Нечипанє Нилабиша.