4.01. 2000

   Тільку сі троха рузвиднілу. Діду Місько дов пацєтю їсти, а дід Василь випустив кугута та штири курки. Махнули їден єнчуму на міги. І за їкись чис пішли си зу своїми сідалами на здибанку. Вуни так сі зранє, зу самуго досьвіта, ни збирают, али нинька пивно сі кончи тре здибати. Г-м, мают їкесь невідкладне балакенє чи шо? Мают си кончи ду гуворинє, раз си кожин зу свогу вубісьцє їден одному на мігах пуказали.

            - Ну, давай тую курятину, - каже дідо Михайло до Василє.

            - На-на, кури. Ліпшого сьніданє за куритину видну шу нинька нима.

            Як порядні господари неспішно скурили собі свої димососи. Надійшла баба Марина:

            - А шо курії нинька курити? «Свубоду» ци «Вільне житє»?

            Дідо Василь відповідає: «Марисю, ми свує вільне житє ше батярами скурили. Теперка пускам на дим тую свободу!»

            - А ви чо си ни купити дзиґарів в склепи, а тільку тую заразу цьмакаїти? – питаєсі бабцьі.

            - Та хіба, Маріє, - каже дідо Михайло, – тої пенсії оце нам вистарчить на тії сигарети?

            - Ти пудивисі, Марисько, їка в теби чи в мени пенція і пудивисі кільку тії дзигари куштуют, - кажи дііду Василь. – і пудумай си чи вистарчит ми тогу, буїм більши пачки тягну в динь. А декули ше і пу сиридині ночи встаю си дутігати. Во. Тай ти скажу, сусідко муя мнігосинька, шу тії магазиньскі дзигари ніц варта – ту таїк старому хлопуві бис пипку тігнути шось, а не пити з гурнєті. Тєгниш-тєгниш тую пипку – а вуно ніц не бере. А зато, сусідо, як ми си з Міськом сами вдрем, сами наріжим, покришим тогу тютюну-бакуну чи їк кажут мускалі тої табаки… То туди аш сі воко закоти - так то є.

            - О-йой, Васильку, - каже перебиваючи діда, баба Марія, - встидайсі, думай шо кажиш!

            - Та шо встидайсі? – стоїт на свому. – Та в Росії тютюн називают не єнчи, а тільку табак, а не то шу ти си пудумала. Али ти мене не перебивай. Кажуїм ти шубис знала і більши сі так не питала – кажу шу то, шу в склепи продаєсі, то таги пипка, тєгниш-тєгниш і ніц ни чути. А то свує, субов натяти, субов скручини, як си зафайорим - ту відразу чуєсі, шу то є дзиґар!

            На це баба тільки й сказала, - Кули ви вже сі накурити? Смирдит від вас тим димум ше за шістнайцьіть кроків.

            - Та йди вже си Марино, - каже дідо Василь, - бо сі ше пусуниш...

Баба пішла, але їй навздогін каже дідо Михайло, – Чуєш, Маріє, але ти так нас більше не називай!

            - Як - не називай?

            - Та як, та так як ти казала – курії.

            - А шо ви не курите, не курії?

            - Слухай, ти оце добре знаєш, що оце я добре також знаю, що по нилабишськи курій, то таке що ні курка, ні півень. Це якась аномалія природи. Ну і по нилабишськи, ти добре знаєш, що так також старі люди все казали курій – на того хто також ні хтоп, ні баба, або місяць хлоп, місяць вона. Так що ти оце так більше нас не називай, бо ми оце того - без аномалій.

            - О-йой, вже сі зачинаї! – каже баба Марія. - А я шо зробю, шу то і то їднако сі називає. А ви шо не знаїти шо то шкоди, то куринє?

            - Знаємо.

            - То чо курите?

            - Чо-чо, - каже дід Василь, - бу сі на дурний мулудий вік втігнули, а типерка кинути не годен. То є таги той наркотик. То таги би ти сі тюльки наїла, а путомус хтіла пити, бо від воструго маїш спрагу. Во таку спрагу і ми від тої низдалуї звички дістали. І ми вже сі від тогу нігде не діним. А молоді най ни курут – бу в тому ніц добруго! Ми так мулудим всєм вугорим.

            - Во, власни! - каже баба Марія. – Власне, ви не куріт і не будете тими, куріями.

            Сказала і пішла, а діди, нарешті зачили си свую очікувану балачку.

            - Ти знаїш, Міську, чув їм пу тиливізури вчора шу навіть Гурбачов кажи, шо Єльцин в Росії ни пу свої воли пішов з призиденства. І ше тожи вчора тиливізур казов, шу глава їкогусь сейму в Литві чи в Латвії таке саме кажи. Видиш ни удинїм так си ше відразу подумов.