24.12. 1999

Вечір лапов за вочі. Діди вже після підвечірнього перекуру збирались по домівках і добалакували ще нині щось недоговорене. Спинився біля них також Артем.

       - Ой, литєт ліла, литєт! – багатозначно сказав дідо Василь, - А ти, Артеме, шо кажиш?

       - Та литєт, діду, литєт.

       - А ти дудому ше сі не вертаєш? Як там твій, постит?

       - Та постит! І на весні постив, а путому добрих півтора місіці ни вилазив з запою.

       - Слухай, - втрутився, чи приєднався до розмови, дідо Михайло, - а ти коли думаєш повертатися до мами, чи ти може на все до тещі прийшов?

       - Та чо на все, кулись сі верну. Але кули і куда – то їден Бог знає.

       - Слухай, а ти шо зараз робиш? – запитав дідо Василь.

       - Стую.

       - Ну та – стуїш. І ми стуїмо, - ледь роздражнено уточнює дідо Василь, - а шо робиш? Чув по радію про тебе балакали.

       - Шо роблю? Роман пишу.

       - Шо мальований, чи шо? - допитується дідо Василь.

       - Та нє, діду Василю, писаний - льотковов ручков на папєр. Пру вас, пру себе, пру житє і про то, що було вже і шо ще подібно сотні раз буде.

        - О, як багато, - знову приєднався дідо Михайло. - А ми, ти знаєш, чомусь так стається, ледь не щодня тепер оце розмовляємо про книжки, про літературу, про класику. От, Василю, Артем нас зараз розсудить. Ми з Васильом, чи то з Василем, - вирівняв себе дідусь Михайло, - трохи вагаємось у своїй спільній думці про те, а чи буде той твір, що приречений на відомість, на широку відомість, ну, може й на геніальність, чи буде він якраз всіма сприйматись. Чого я так кажу? А того, і дідо Василь підтвердить, що ми вважаємо, що високий та широкий твір має бути разом і мудрим і глибоким, і сьогоднішнім і віяти має віднього якоюсь водночас ніби безтурботливістю та ніби несерйозністю. Зачіпати пласти великого людського серйозного і тим балакати вельми про споконвічні турботи людські.

       - Ну, діду Михайле, ви зараз гуворите - прямо як з писаного читаєте. І здається мені, що я тутки вже не маю ні чомусь заперечувати, ні щось добавляти. Хіба скажу вам, що марною справою займається той митець, чи мистець, той художник слова писаного чи мальованого, чи якогось іншого слова, який сідає чи стає творити лиш для того, щоб всім догодити. Вважаю, що абсурдно людині намагатися творити для того, щоб догодити всім. Та якщо Бог Христос не догодив усім, бо можливо він і не намагався це зробити, і навіть із дванадцяти його найближчих учнів один аби пересвідчитися, що перед ним дійсно Христос захотів йому пальці покласти до рани, а інший взагалі зневірився у тому, що він Месія і продав його за гроші як зло-діючого, - то чому я, як митець сам по собі, чи один із митців, маю намагатися догодити понад тисячному Нилабишу? А тим більше абсурдно намагатися догодити усьому такому трьохсоттисячному місту як Тернопіль. І тим більше абсурдно намагатися догодити геть усій п’ятдесяти мільйонній Україні в якій багацько розмаїтих на всі мудрі і не мудрі люди умів. А тому вважаю, митець повинен задовольняти власні потреби, власні настанови.
Звичайно, що знайдуться ті, які будуть незадоволені усім твором чи якимись його моментами, але водночас обов’язково знайдуться ті, які гідно зрозуміють та оцінять і понесуть ці твори у собі як знамена на тлі власних полум’яних сердець.

       - Г-м, - каже дідо Михайло, - а як же ті, кому не до вподоби? Як там тобі в Тернополі?

       - Та таяк в приказці – пес гарчит, а фіра котисі далі. Як в Тернопули? Тиждень тому скінчив їм пуказувати востатну із пїтьох своїх виставок, шо виставляв місіць їдну за їднов. І є, і нема шо казати. Село воно і за Нилабишом – село. Я вуйку, чи діду, Михайле не намагався всім догодити і всім не догодив, і може й добре, що всім не догодив, а ті одиниці, які мене зрозуміли – то, гадаю, для таких варто працювати і творити малюнки, виставки і інші твори.

       - Артемку, - питає дідо Василь, - а як та твоя ідеологія, ти пру то комусь пишеш, кажиш, роздаєш?

       - Пишу, діду Василю і роздаю, але поки що таке враження ниби товчусі гулувов в сьтіну чи в мішок з вателінов. Зрушені не чуєсі, а ті листи та книжечки, які роздавав і слав їм в газети та радіопередачі, то ні слуху ні духу.

       - Нічого, не журися, - каже дідо Михайло, завжди так не буде.

       - Правильно кажете, все так не буде, колись і від них комусь якась користь буде, - і вже йдучи Артем їх жартівливо перепитав – а ви як свої «Ідеології» вже розкурили?

       Артем відходив, а дідо Василь замість того аби щось там відповісти Артему тихо питає  в Михайла: «Міську, а він як знає?» Дідо Михайло: «Та ми тільки що призналися тим, що нічого не відповіли. Та й він що не бачить як ми з тобою книжки читаємо? Аж дим іде!»