23.12. 1999

Вчора наші діди святкували релігійне свято – Анни, і як люди побожні, а також культурні і шляхетні вирішили не дратувати поважних громадян села Нилабиша тим, що вони ніби як  якісь двадцятилітні батяри сидєт при сьвиті на призамерзляченому патику.

А нинька повиходили дідо Михайло та дідо Василь, тим паче, що день водночас морозяний, нижче десяти градусів, і сонячний. А то є дуже файна пугода, кажут старужитники – аліганьско лічит слабусти.

На здибанку і в літі, і в зимі завжди приходили із сиджиньом. То дощинки під розмір свого “господарства” вобмотані якимись моцним, хоть і не новим, лахом, а лах той не тілько вобмотаний, але й ще прибитий до дощинки. Вони, може, вже й не пригадають, хто перший до того додумався. Проте ці сідала є ніби елементом своєрідного  лиш ніби тільки їм відомого ритуалу, навіть якщо на дворі спека.

От і нині йде першим з свого боку дідо Михайло із “ритуальним” сиджиньом. Але, що це?, сьвіт тогу нині не видів?! Дідо Василь повільно йдучи, замість сидження несе під пахвою валянка.

            - Та що це сталось, побратиме Василю? Що це ти валянка тягнеш?

            - Тєгну, бу тєгну, - відповів, - та то моя мнігосенька стара вчипиласі таги той рипєх “не йди, бу там зимно, сі прустудиш!”, і шо ти думаїш? Схувала сиджинє. А я шо їкись шестиклясник чи шо? Та взєвїм її валінок, най типерка сама сидит в хаті, бу зіпровди рипутит муроз під нугами.

            - Ну, але ж то, - хотів шось мудре сказати дідо Михайло, але його перебив дідо Василь:

            - Ніц-ніц, най сидит, менше змерзне – менше буде шмаркала.

            Посідали, тай дідо Михайло (їк той, шу сі нам здає меншим батяром) каже:

            - Василю, ти знаєш, я позавчора може і не знепритомнів, але слабо мені зробилось, і я дякую тобі за те, що ти мене приніс до хати, от тільки я, і моя жінка, не можемо зрозуміти, чому це у мене за пахвами було вдосталь снігу. Ти знаєш, Василю? Я певне з тобою зараз посваруся. Ти що собі оце думаєш, га? Що як чоловік без пам”яті, то вже можна з нього бурки шити, клоуна, паяца робити?

            - Та нє, Міську, чо бим з теби бурки шив, сьмішного рубив? Та то я ти писок і груди сьнігом натиров шубис вужив, а як ти сі троха зарухов, то я тебе пувубтріпувов і пувів ду дому твого. А то шо сі десь троха пулишило, то вже брачику вибачий, я ни навмисно, я сі тубі присігаю, - казов діду Василь і тримов руку на серци.

            Дідо Михайло подивився пильно йому в очі і мовив:

            - Бачу, кріпко бачу, що ти правду кажеш. Прости Василю, що запідозрив неправдиво тебе,- а капіночку помовчавши мовив. - А давай закуримо, сьогодні я кручу.

            Тай витягнув книжку радянських часів. Здаєсі за шестий-семий кляси. Дідо Василь експромтом його підчипив:

            - Ого, Міську, ти шейно шесту клясу штудиюїш, а я свій “Буквар” скуривїм ше в перші клясі.

            - Та, Василю, годі вже тобі, зараз діти навчаються за новою програмою, зараз на дворі інший час, дякувати Богу, вже 1999 рік підходить до завершення, тай дарвінізм виходить з моди. То чому б цю книжку не пустити на дим? Хоч якась комусь користь буде, це ж не класика.

            - Знаїш, не живїм за Шивченка, алем дивлюсі в тиливізор, радійо слухаю, заглідаю на знимки в газету і дивлюсі-дивлюсі на то всьо, шо сі роби дувукола, і скажу ти - був правий Шивченко, був правдивий Тарас кули хоть по-москальськи, али написов : “Удивительно, до чего тупо человечество.”

            - Василю, а де ж це ти таке вичитав? Та я такого в жодній газеті не читав! Так це ти тільки що придумав!?

            - Ти шо - “придумов!”, скажиш таке. Шивченка тре читати в книшках! – наголосив дідо Василь. - А тії газети, може їдна в єдну, як в радянский чис лігали под тьотю власть, так і тії литєт лігти під цьоцю владу. І то всьо сі крути дувукола тогу, шу їм сі фист скубочи би була їдна провда для гури, а єнча провда для дулини, для таких дурних таги то ми з тубов, бу вуни си гадают, шу ми тупаки і для нас ни всьо тре казати, друкувати. Во шо з нами робліт! І я ни знаю як ти Міську, а я шо треба си вишпортаю з книжки і кінці провди ду купи зліпю.

            Дідо Михайло вислухавши так сказав:

            - Знаєш що, я оце уважно та усердно слухав тебе. І ніби ти мудро все кажеш та всеодно, вибач мені дорогесенький, складаєш ти мені у цю хвилину враження викопного динозавра, бо не тільки, я це собі думаю, складно вигадуєш, але ще й паскудиш, вибач за таке слово, оце складно тобою вигадане отою пещерною мовою, отим вульгарним діалектом.

            - А я Міську ніц не вигадов!

            - Та перестань, Василю, де би наш геніальний Тарас міг собі таке позволити сказати. Ти це вигадав і навіть його не читав, бо ти всеодно його не читав і я маю факт, і мій факт в тому, що ти навіть його прізвища по-людськи не вимовляєш!

            - То шо я сказов, то я сказов. Але во то-то сказов папєрові не я, а Тарас в свому щоденнику. А ти хоть грамоти сі тримаїш, та видко мало знаєш, бо ше менше читаєш. І писовсі він Шевченко, а ни Шивченко, али я си балакаю так як їм сі ду того врудив, таїк вугурили мої прадіди, таїк балакає тисьічі літ сьвіта землинька, шо ту во в нас під нугами. І я буду так балаков, гувурив і казов, а не оце так розмовлять, як оце ти. Ти що в Києві жиєш? Нє! Ту чо сі паночиш і чо сі зрікаїш мови свого пудвіра на їкім їс сі врудив. Та то твує курінє! А ти таги той засраниц, той українский мускаль, шу в негу метриці написано «українець», а він, вперте, в Україні «разговаріваєт на благородном русском язике, а нє на хохляцком нарєчіі».