30.01. 1999

              Через два дні, після полудня, добре поївши, знову зійшлися на вулиці, на облюбованій колоді і продовжили бесіду. Дідо Михайло пригадав собою сказане, а дідо Василь відповів: “Міську по-різному сі стає, чисом так можи бути, а чисом так зувсім сі можи не стати.”

            – Е, ні, не скажи, бо я кажу зараз не про те, що може так бути чи не може так бути. Я зараз говорю про саме те – що може так бути. І розповідаю чому воно саме так статися може.

            Дідо Михайло із дідом Василем любили собі побалакати, бо обидва  мали  філософські натури. І хоч часом називали один одного “сільськими філософами” і, часом, ображались на такі взаємні начіпки, проте щось незрозуміле, якесь спільне відчуття магічності того про що вони говоритимуть, притягувало їх один до одного. А балакали вони, як правило, на незаплановані теми.

            Древній, як нилабишський світ, дуб лежав обабіч дороги і був своєрідним місцем здибанки, як для  молодших, так і для старших. Але якщо молодь переважно обсідловувала його лиш теплими вечорами, то для старих кулєґів Василя та Михайла він був найнейтральнішим місцем здибанки у любу більш-менш терпиму пору року. І навіть ці січневі дні не були винятком. Хоч і морозно на дворі, проте романтична ширина незайманого повітряного простору їх всеодно зводила на тому ж місці у ті ж, вже конкретні для перекурів години. Вони йшли собі за кілька кроків, кожен, від своїх воріт на перекур і на неквапливу розмову.

             ***

            А в хаті Артема Листопадового діти бігали із мокрими ганчірками, розносячи капаючу воду по тих місцях де вона не конче була потрібна, бо наступаючи шкарпетками на мокрі зимні плями, як на медузи, на мить робилось неприємно.

...Художник, Артем Листопадовий, виносивши недомальовану картину, на деякий час залишив без догляду палітру і цього виявилось достатньо для того, щоб менший, Віталік, мазки фарби переніс на облинявший рудий коврик...

Приніс воду для чищення коврика (а також, як виявилось, для розтирання її дітьми по чім завгодно) та для того, щоб жінка помила підлогу. Але для цього потрібна була швабра. Швабру пообіцяв принести, та поки жінка годувала грудьми найменшу дитину - він сів списувати перший листок паперу. І в один момент, коли задумавшись над текстом підняв очі на свою жінку та побачивши вічно цікавий, живий і мовчазний погляд, сказав:

 –  Я почав писати роман, – але почув напрочуд однозначне:

 –  Швабру!

Оця однослівна реакція жінки на доволі серйозне повідомлення його, серйозного і в достатній мірі іронічного художника, кинула в щирий сміх і підняла настрій на кілька добрих хвилин.

***

Тим часом бойовики Михайло і Василь, які хто зна чи колись були бойовиками, але при доброму настрої себе так величали, вже допакували по другій самокрутці і почали на про всяк випадок скручувати по третьому “самопалу”. Коли розмова у них не клеїлась, навіть при хорошій погоді, то їм і по одному дзигарові було забагато, але коли розмова текла у потрібному і достойному для обидвох руслі, то могли непомітно пробігти кілька годин і випалити на дим по жмені сигарет. Їм на заваді не був і сьогоднішній морозець, і замерзлий на камінь напівпорохнавий дуб, бо для сідала товсті ватовані підкладки вони завжди із собою приносили.

– Василю, ну де там твоя мудра книжка. Діставай, най скручу одній,  поки ще руки теплі.

– Та я сам скручу, давай тютюн.

– Е, ні, Василю, – із присмаком розтягнув дідо Михайло, – ти хочеш ображайся, хочеш ні, але так як я їх скручую – ніхто не скрутить.

Дідо Василь почав щось заперечувати, але вчувши опір Михайла дав собі на спокій, тим більше, що саме така, як щойно, бесіда, повторювалась принаймні раз на тиждень.

 Ні дідо Василь, ні дідо Михайло книжок не любили читати, хіба що  хтось із них зріденька, і були філософами не від книжок, а від природи.

            –  Ну, про що та твоя мудра книжка? - запитав взявши її в руки від Василя і віддираючи із сторінки два клаптики паперу продовжив. - Мабуть, вона дуже розумна, Василю, раз ти її вже тиждень носиш у кишені?         

            – О-йой, Міську, шо ти такий сьмішний, таги квашині вогірки в кукурузі, та добрес знаїш, шо крім “Івасика Телесика” пу власьні воли більшем ніц не пручитов. Нашу сі підсьмішкуїш? Шо там мудруго в тих газетах і книшках? А во пишут би папєр не був чистим.

            А дідо Михайло на одній із вдертих папірок кілька обривистих рядків прочитав як одне речення: “То, что мы умерт-  война научила жесто-  деревне хуже пьяных-  самом сердце Европы  -шают?" І прорік: “Ти диви, що москалі пишуть? Ти що, Василю, з глузду з”їхав, ти що не міг вдома знайти якоїсь ліпшої, української книжки? Та де ж можна ту москальню до писка брати?!

            – Та шо ти Міську нинька, ги той рипєх? То їдно, то єнчи ти ни ду смаку? Та то книшка тілько москальсков мовов, але вуна не пру мускалів! То пру то шо було здаєсі в Франції ше двіста літ борше.

            – Ага-га,- сказав дідо Михайло придивившись краще на обкладинку розмальовану старомодними панєнками. - Та воно то так, Василю, але сам знаєш,що якщо вже курити не людські сигарети, а таку кручену заразу, то вже ліпше аби букви на ній були рідні.

            – Та шо ти Міську, таги та ни здоїна нині курова? То їдно, то трете, то москалі ти не ду впудоби. Та їкі би тамичка букви не були – вуно всьо їдно пулитит на дим. І ше хто го зна – шо вуно є рідне?

            – Та воно то так, колєго, – каже дідо Михайло, – ти сам знаєш, що то справа не в буквах і не в москалях, а справа у принципі! О! А то що ж ти отаке речення сказав: “ Хто його знає, що воно є рідне”, то еге-ге-ге-ге, – багатозначно сказав дідо Михайло піднявши брови разом із вказівним пальцем вверх. – Хіба не ми з тобою стояли і стоїмо за спільну справу? А тепер ти піддаєш сумніву рідне? Та в інші часи за такий сепаратизм добре могли як не чужі, то свої з”їздити батюрою по задничині.