Дійсно добрий ранок

Наступного ранку вбивця прокинувся в чужому домі. На дерев’яних стінах численні павуки, у тому числі й ядовиті, плели величезні павутиння, а стелю вкривав гидкий грибок. Кімнату переповнював старий мотлох: запилені книги, купа якихось баночок, скляночок, самовар. У кутку валялися брудні мітли, якими в двадцять першому столітті, на думку чоловіка, ніхто вже не користувався. Але найбільшим здивуванням в усьому цьому був робот-пилосос та сучасні колонки на пильному підвіконні. Роман підвівся з ліжка, застеленого дірявою, сирою білизною з жовтими, зеленими й марсаловими плямами та попрямував на пошуки господаря дому. Він не розумів де знаходився й від екзотичного інтер’єру йому робилося моторошно. Поблукавши помешканням, в одній із кімнат Рома почув шарудіння посуду. Він зазирнув на кухню та побачив дівчину, яка не виходила з його голови вже не одну добу. Невеличка постать у білому гольфі та чорненьких скінні-джинсах щось готувала біля духової печі, над якою для чогось висіла кочерга. Чоловік немов малий, закоханий хлопчисько розплився в дурнуватій усмішці й не зводив погляду з молодички протягом кількох хвилин. Кожен рух досконалого тіла чарував своєю граціозністю. Юначка, нарешті, помітила його та доброзичливо запросила до старого, пошарпаного столу.

-         Дивний якийсь у вас… дім, – сказав Роман. – Ніколи не зустрічав такого чудернацького поєднання: самовар із мітлами та робот-пилосос.

-         Пропоную на «Ти». Це не мій дім, а моєї бабусі. Вона нещодавно померла, тож я вирішила оселитися тут. Щиро кажучи, у цьому безладі краще, ніж у гуртожитку, який надавався моїм університетом, – з посмішкою відповіла дівчина.

-         А твої батьки? Чому ти не з ними? Або чому вони хоча б не допоможуть тобі облаштуватися тут? І взагалі, може познайомимося вже нарешті? – сміючись запропонував мужчина. – Мене звати Романом, – продовжив він.

-         Параскевія. Можна просто Парася чи Параша.

-         Вау! Параша – моє улюблене ім’я, я навіть хотів назвати так свою доньку, – збрехав молодий чоловік. – Таке старовинне…

-         Звучить непереконливо. Якщо зватимеш мене Парашою, я тебе з’їм. А щодо батьків… я з сиротинцю. Батько пішов за хлібом, коли мама завагітніла, й досі не повернувся, а мати померла під час пологів. Бабуся хотіла взяти мене під опіку, але вона була дуже старою та ніде не працювала, – прочеканила Параска, – тому їй не віддали. Але досить про мене. Краще розкажи як тебе сюди занесло? – хитро зиркнула красуня.

-         Я думав, що ти мені повідаєш цю історію, бо я нічогісінько не пам’ятаю. До речі, я повинен подзвонити своїй дружині, – ніяково витиснув чоловік.

-         Без проблем. Тримай, тепер моя черга тебе виручати, – жваво проговорила Параска та простягнула смартфон, який Роман вже одного разу бачив.

-         А історія?

-         Та яка там історія, я помітила тебе з балкону всього тремтячого та й завела в хату. Ти нічого не розповів – тільки переступив поріг й одразу дав хропака.

-         Дивно… – задумливо мовив чоловік і заходився впевнено набирати Маріїн номер телефону, який знав напам’ять. – Не відповідає, мабуть вже на роботі.

Вони довго сміялися та шуткували. Пізніше дівчина пригостила чоловіка його улюбленими шоколадними мафінами, а собі налила якоїсь рідини дивного кольору, не запропонувавши гостю.

-         Це мої улюблені кекси! Звідки ти дізналася?

-         Такі самі улюблені, як ім’я «Параша»? – піддразнила дядьку юначка та продовжила: – Якщо ти любиш кекси, то я тебе розчарую, бо це – мафіни.

-         Я все життя думав, що кекси та мафіни – одне й те саме… – зніяковіло пробубонів Рома.

-         Та я й сама лише нещодавно дізналася.

-         А що ти п’єш? Можна спробувати?

-         Не варто, – заперечно кивнула головою молодиця. – Це настоянка для жіночого здоров’я. Тобі ж не потрібно підтримувати чоловіче здоров’я в протилежному напрямку, еге ж?

Трохи згодом нова подруга Романа запросила його на екскурсію у свою спальню. На диво, кімната не виглядала більш модернізовано, аніж решта будинку, скоріше навпаки. Якщо в кімнаті, у якій мужчина прокинувся, вдалося помітити хоч якісь сучасні прилади, то тут елементарне освітлення було відсутнє – лише свічки, а єдине маленьке віконце виявилося затуленим товстим коцем.

-         А це що? – з непідробною зацікавленістю запитався чоловік і поглядом вказав на сервант з купою маленьких баночок, заповнених різнокольоровими рідинами.

-         Декор. Моя бабуся любила прикрашати будинок усілякими дрібничками. Ось, до речі, і вона, – дівчина простягнула чорно-білий знімок зі старою панною.

-         Неймовірно, ти її копія. Це, звісно, типова ситуація, коли діти схожі на батьків чи бабусь і дідусів… але такої подібності я ще не зустрічав. Навіть очі такі самі, як у тебе! Тобто, у тебе такі самі, як у неї.

Юначка, підійшовши до здоровенної тумби, сіла навколішки та гордовито дістала звідти трійку фоторамок. Вона протягнула їх чоловікові, але той, замість світлин, побачив за склом дохлих, старих павуків.

-         У свій час бабуся була доктором природничих наук. Вона обожнювала вивчати членистоногих тварин, зокрема клас Павукоподібних, – пояснила Парася. – У мене є окреме приміщення з десятками тераріумів. Ходімо покажу?

-         Мені не страшно, але я не хочу. Але я правда не злякався! – повторював Роман.

-         Як знаєш, тоді хоча б прийми від мене невеличкий сувенір, – пролепетала юначка. – Відмови не приймаються, а якщо не носитимеш – я ображуся. Тільки не кажи дружині, від кого це, –  хіхікнула вона та спритно дістала з кишені штанів мотузок із білим, плоским каміннячком круглої форми, на якому чорною фарбою був намальований павучок.

Чоловік зашарівся від несподіванки. Йому зробилося дуже приємно та ніяково, адже це мужчини повинні дарувати подарунки жінкам, а не навпаки. Він слухняно вдягнув мотузку на шию та зав’язав міцний вузол. (Зазвичай подібні дії не приводять ні до чого хорошого, тим не менш…) Раптово Рома відчув прилив енергії. Кров у його венах циркулювала з шаленою швидкістю. Міцні м’язи напружилися, а очі не бачили нікого. Нікого, крім неї. Він схопив її манливе тіло та притягнув до себе настільки близько, наскільки це було можливо. Усе наче в тумані.