Розділ 30

Максиміліан

«Найстрашніше — це тиша. Особливо, коли вона між тобою і нею.»

Я йшов стежкою до озера, яку ми вже проходили з нею одного разу. Тоді вона сміялася, била мене мокрою гілкою по плечу і щось бурмотіла про комарів-вампірів. А я йшов і думав, що це — найкращий день мого життя.

Сьогодні тут було тихо. Аж занадто.

Коли я вийшов на берег, побачив її. Стояла по коліна у воді. У шортах і футболці, мокрих до кольору кави з молоком. Волосся зібране в недбалий пучок, кілька прядок злізли до шиї. Вона була спиною до мене, і здавалося — слухала, як вода торкається її шкіри. Легка, тиха, тендітна. Наче не моя.
Хоч я все ще мріяв, що моя.

Я зробив крок — і, звісно ж, наступив на якусь суху  гілку, що валялася просто в траві.
ХРЯСЬ.

Чорт забирай.

Вона здригнулась і різко обернулась.
Очі — великі, здивовані. Вода розсікала її ноги, футболка липла до тіла. І жодної усмішки. Навіть ледь-ледь.

— Тільки не кажи, що ти випадково прогулювався повз, — сказала вона нарешті, — і вирішив освіжитися.

— Насправді… — я кашлянув і зробив ще крок ближче, — я наступив на гілку. Це, виявляється, новий спосіб привертати твою увагу.

Ірина мовчала. Тиша знову згущувалась між нами.

— Я прийшов поговорити, — сказав я тихо. — І не про гроші. Не про статус. Про нас. Якщо… якщо “нас” ще існує.

Вона нічого не відповіла. Просто дивилась. Але не йшла. Не тікала. Не розверталась. І в цьому мовчанні було більше надії, ніж у сотні слів.

Я зробив ще один крок. А тоді обережно сів на берег. У штанах, у сорочці, як ідіот.

— Я можу почекати, поки ти вийдеш. А можу сидіти тут, поки не вдавися цією тишею. Мені байдуже, скільки часу піде. Головне — аби ти мене почула. Просто… будь тут. Поки я говорю.

І вона… залишилася. Все ще стоячи у воді, по коліна. У шортах і футболці. Моя злюка. Моя справжня.

Ірина

«Є речі, про які краще мовчати. Але є і такі, які мовчання вбиває.»

Я стояла у воді, холодній і літній воді, яка не рятувала, не заспокоювала й не стирала спогадів.

Максиміліан сидів на березі, обережний, трохи незграбний, з тими ж очима, в яких усе ще ховав щось тепле — те, що я намагалася не згадувати.

Я мовчала. Мовчала довго. І не тому, що не було що сказати. А тому, що боялась, що сказане щось зруйнує.

А потім заговорив він.

— Я не хотів, щоб усе вийшло так. Не планував брехати. Просто... вперше в житті захотілося, щоби мене сприймали не як банкомат. Не як Ровенського з обкладинки, не як золоту жилу. А як людину. Як... хлопця. Який може готувати макарони й спати на розкладачці.

— Я помітила, — буркнула я. — І ти ще й хропиш.

— Це нервово! Я хвилювався, — усміхнувся він, винувато.

Я зітхнула.

— А ще ти брехун.

— Ні. Я... не договорював.

— О, класика, — пирхнула я. — Цей хід мені знайомий. Давай, зараз скажеш: "Це все тому, що я тебе покохав", так?

Він не відповів одразу. Лише подивився.

— Саме так, — сказав нарешті тихо. — Я тебе покохав. Не одразу, не помпезно. А десь між твоїм "знову ти їв мій йогурт" і тим, як ти мене захищала на базарі від тієї бабусі.

— Вона тебе вдарила батоном.

— Я знаю. Але після цього ти купила мені булочку. Це було романтично.

Я скривилась. Я намагалася триматися. Справді. Але губи самі трошки сіпнулися в усмішці.

— Я теж тебе кохаю, — сказала я. — Хоча й не планувала. І хоча ти... іноді поводишся як дурень.

Він підвівся. Пройшов кілька кроків у воду, взуття його промокло одразу.

— Ти теж іноді поводишся як лісова відьма. Особливо коли зла.

— Це мій стиль, — відповіла я й усміхнулась ширше.

— І я люблю його.

— Ти просто хочеш знову жити у квартирі з моїми подушками з пончиками.

— І з тобою. Головне — з тобою.

А тоді... він поцілував мене.

Не швидко, не різко. А так, як цілують після довгої дороги. Коли знаходять нарешті свій дім.

І я відповіла. Бо й справді — з ним було як удома. Навіть якщо цей "дім" хропів, крав йогурти й мав кілька мільярдів на рахунку. Мене це вже не лякало.

Бо тепер я точно знала — ми з ним не фікція. Ми — справжні.❤️