Розділ 29

Максиміліан

«Любов – це коли не боїшся гусей. Але бабусю з вилами — ще як боїшся.»

— Ми точно туди їдемо? — втретє перепитав Гліб, притискаючи обличчя до вікна Rolls-Royce, наче намагаючись з нього вистрибнути.

— Так. Координати вірні. Ось цей будинок. Дивись, бабуся Люда в дворі. 

— В руках… — Гліб витріщився — …це що, вила?!

Я нахилився до вікна. Так, у дворі стояла літня жінка в яскравому фартусі з червоними маками, з вилами в руках і бойовим виразом обличчя. Навіть сонце ніби пригасло з поваги.

— Вона, мабуть, просто перевертала сіно, — припустив я обережно.

— Вила, Максиміліане. В-и-л-а. І я — в костюмі Brioni. Якщо вона накинесь, я не буду жертвувати тканиною. Я залишаюсь тут.

— Ти ж мій помічник.

— Так. Але не такий хоробрий, як твоя бабуся.

Я вийшов з авто. Пилюка на сільській дорозі моментально осіла на мої туфлі ручної роботи. Відчувалося, що місто залишилось далеко позаду. Як і комфорт. І логіка.

Я впевнено зайшов у двір. Бабуся Люда повернулась до мене — і направила вила просто на мене.
І все моє багатомільярдне портфоліо інвестицій у той момент зжалося до думки: “Головне — не робити різких рухів.”

— Здрастуйте, — промовив я лагідно, як вихователька в яслах.

— Ага, приїхав, — бабуся звузила очі. — Мільярдер іще й брехун. Що забув тут, пане бізнесмен?

— Я… хочу поговорити з Іриною.

— А може, ти ще й хочеш борщику та пиріжків із повидлом? — прищурилась вона і вказала вістрями вилів на мої туфлі. — Ану, не топчись тут! Там ростуть квіти.

— Пробачте… я не знав…

— Бачу. Ти багато чого не знаєш. Наприклад, що жінкам не брешуть. І що любов — то не гра в маскування.

Я зітхнув. Уперше в житті я хотів, щоб мене не бачили як “пана бізнесмен”.

— Я розумію, що вчинив неправильно. І не прийшов захищати себе. Я прийшов… боротися. За неї.

Бабуся притихла. Вила ще не опустила, але вже й не тикала мені в діафрагму.

— Ти хочеш поговорити з Іриною?

— Так.

— Тоді… спочатку поговори зі мною. Тут усе через мене проходить: і молоко, і залицяльники.

Я ледь усміхнувся:

— Добре. Готовий. Навіть до… допиту з пристрастю.

— От і чудово. Бо в мене є питання.

* * *

«На допиті бабусі Люди навіть поліграф би згорів від сорому.»

Бабуся Люда повільно опустила вила, як генерал, що прийняв рішення не відкривати вогонь… поки що.

— Сідай, — показала на лавку під грушею, — допитати треба. Аж надто ти виглядаєш… гламурно. Хоч і без манікюру.

Я сів. Вона навпроти. Все було, як у фільмі про шпигунів: тінь від гілок миготіла на її обличчі, вітер розвівав її фартух із маками, а в руках вона тримала… грушу.
Господи, слава Богу, що вже не вила.

— Пам’ятаєш, що я тобі казала, коли ви на ті вихідні до мене приїжджали? — прищурилася вона.

— Що… якщо я ображу Ірину, ви мене закриєте в льохові.

— От бач, не забув. У мене пам’ять як у риби, але тільки коли йдеться про зятів. Тут я — як слідча з серіалу.

Вона відкусила шмат груші. Подивилася на мене крізь нього.

— А тепер кажи. Без викрутасів. По-простому.
Ти кохаєш Ірину?

Я вдихнув. Глибоко. Як перед стрибком із парашутом. Без парашута.

— Так. Дуже. З усіма її тараканами. І її Петрушкою. І навіть з тією жахливою піснею на будильнику.

— “Наче пташка, полечу-ууу” — підспівала бабуся. — Знаю, що за пісня. Кожного ранку Ірина будила цим усю нашу вулицю. Добре. Друге питання: чому брехав?

— Не брехав. Я… просто не все казав. Хотів, щоб вона бачила в мені людину, а не рахунок у банку.
Я сам не помітив, як закохався. А коли помітив — уже було пізно. Виправити все не міг, та й боявся, що правдою все зіпсую. І… зіпсував мовчанням.

Бабуся ще раз прицільно на мене глянула.

— Мудило. Але щире.

— Дякую… я, мабуть, це сприйму як комплімент?

— Сприймай як хочеш. Але знай — у нашому роду жінки з характером. І Ірина — не з тих, що верещить від мільярдів. Вона верещить, коли їй брешуть.

— Я це вже зрозумів. Гостро і чітко.

— Добре, що хоч не виделкою.

Вона ще раз відкусила грушу, спокійно прожувала, а тоді сказала:

— Вона пішла до озера. Я тебе туди не посилала. Але якщо твої ноги раптом самі туди понесуться — я не зупинятиму. І вила вже не візьму.

Я підвівся.

— Дякую вам, бабусю Людо.

— Подякуєш, як коліна від Ірининих поглядів не підкосяться. Іди. І не затримуйся. Бо я вже борщ поставила, а він не любить чекати. Як і жінки, між іншим.