Розділ 28

Ірина

«У кожного супергероя — своя таємна зброя. У бабусі Люди — селфі-палиця і Wi-Fi в клубі.»

Я прокинулась від дзижчання мого телефону. О 7:24. Ранок. Світ ще не встиг прокинутись, а бабуся Люда вже стояла на порозі моєї кімнати в  халаті з трояндами, у кроксах, із зарядженим ентузіазмом і телефоном у руках.

— Вставай, фотосесія чекає!

— Що?.. Хто?.. Де я?.. — я сіла на ліжку, розпатлана і з відбитком подушки на щоці. — Ти… ти ж жартувала вчора!

— Дитино, я в цьому домі жартую тільки про свої котлети. А все інше — стратегія, — сказала вона з виразом Наполеона в останню мить перед Ватерлоо.

Я намагалась протестувати.

— Бабо, ну що за маячня?! Я не збираюсь нічого постити, і точно не збираюсь влаштовувати драми в соцмережах! Я просто хочу спокою, природи, вареників…

— Спокій — це добре, — погодилась бабуся, витягаючи з кишені хустинку і починаючи витирати мені лоб, — але давай не будемо лицемірити. Ти хочеш, щоб він побачив, як ти виглядаєш шикарно навіть без нього.

— Та ну…

— І щоб здох від ревнощів.

— Я не… — Я зупинилась. Подумала. І зітхнула. — Добре. Але тільки одна фотка. І без дурниць.

— Та хто ж тут дурний, — буркнула бабуся й дістала… селфі-палицю. Її легендарну селфі-палицю, яку вона колись купила на базарі за 85 гривень, і яку називала "Анжеліка".

— Одягайся в щось таке… сільське, але з родзинкою. Я вже приготувала капелюшок і фартух!

— Капелюшок?..

Через 10 хвилин.

Я стояла на бабусиному городі, з відром картоплі в руках, у її вишитому фартушку і… в сонцезахисних окулярах. Бо бабуся сказала, що “треба стиль, як у Парижі, але з лопатою”.

— Посміхнись, — скомандувала вона. — Уяви, що це твій новий початок! Без мільярдера! Без брехні! Ти — самостійна жінка, яка знає ціну собі й кожній картоплині!

Я не витримала і розсміялась. Бабуся в той самий момент клацнула на камеру.

— О! Є! Поглянь!

Я подивилась на екран. На фото — я, весела, натуральна, трохи розпатлана, але така… справжня.

— Ну… не так і погано, — буркнула я.

— Погано? Та ти глянь! Це просто “інтернет-бомба”! — Бабуся вже диктувала підпис. — “Переїхала у село. Вчуся жити без мільярдерів. Знаходжу гармонію з гусьми. #новаЯ #пиріжкиХілінг”.

— Гусей нема, бабуся.

— То напишемо, що поки що не завели. Дай трохи простору для уяви.

Я закотила очі, але не заважала їй. Бо вперше за довгий час я відчула, що мені справді трохи легше. Бо поруч була бабуся Люда, картопля, фото в дурнуватому капелюшку — і жодного мільярдера.

Ну, поки що.

Максиміліан

«Новини бувають поганими. А бувають — із печаткою РАЦСу.»

Я саме розглядав архітектурний макет нової штаб-квартири у Сінгапурі, коли в офісі з’явився Гліб.

Точніше — влетів. Як завжди. І як завжди — без стуку.
І, як завжди, з телефоном напоготові, неначе то священний артефакт, з якого зараз прозвучить Голос Судного Дня.

— Максиміліан Артурович! Є новини. І не ті, що з фондової біржі!

Я навіть не підвів погляду від макета:

— Знову щось із твоїм стартапом по доставці кавунів дронами?

— Ні. Твоє особисте життя. — Він зробив драматичну паузу. — З РАЦСу прийшло повідомлення.

Я застиг.

— Що?

— Ваша офіційна законна законна дружина — тобто, Ірина Синичка, в дівоцтві… ну, коротше, вона подала заяву на розлучення.

Я мовчав. Просто… завис. Мов ноутбук із вірусами.

— І це ще не все, — продовжив Гліб, нещадно перемикаючи екрани на телефоні. — Дивись!

Він підсунув мені телефон.
На екрані — пост в Інстаграмі. Ірина стоїть на якомусь городі, в сонячних окулярах, з відром картоплі й фартухом із соняшниками.

Підпис:

«Переїхала в село. Вчуся жити без мільярдерів. Знаходжу гармонію з гусьми. #новаЯ #пиріжкиХілінг»

Я тупо дивився на екран.
Потім на Гліба.

— Вона це точно писала не сама. Це… бабуся. Це почерк артилерії старшого покоління.

— Та я так і подумав, — кивнув Гліб. — Бо “пиріжкиХілінг” звучить надто сильно навіть як для розлюченої жінки. Але картопля — топ.

— Гліб…

— Що?

— Ти ж розумієш, що я не можу просто… дати їй піти.

— Тобто ти не будеш розлучатись?

Я нарешті підвівся з-за столу. Подивився у вікно на Київ, що парував після дощу, і сказав спокійно, але впевнено:

— Ні. Не буду. Бо я вперше в житті знайшов щось справжнє. А точніше — когось.
І якщо вона зараз у селі з бабусею, то…

— То?

— То… я їду в село.

Гліб широко розплющив очі:

— Почекай… ти? В село? Ти, який не вмієш копати, не розумієш, де "грядка", а де "бур’ян", і питаєш, чи кози дають лате?

— Якщо треба буде — навчуся. І навіть… гусей заведу.

Гліб закашлявся від сміху:

— Запиши це на відео — я виставлю в TikTok.

Я взяв піджак.

— Залиш свій TikTok. Пакуй речі. Ми їдемо до бабусі Люди. У наступний пункт нашої імперії.

— До Синички? У село?

— До майбутньої не-екс-дружини. І готуй букет. І щось… із пиріжками.