Розділ 27

Ірина

«Ніч. Петрушка. І розкладачка, яка дратує сильніше, ніж колишній наречений.»

Я не плачу.

Ні, серйозно. Жодної сльозинки. Просто трохи щипає в очах — мабуть, через пил або тому що я третій раз сьогодні забула, що на макаронах був залишок перцю чилі. І тепер мені і в роті пече, і на душі.

Петрушка сидів навпроти мене, як завжди, з поглядом філософа, який пережив дві війни, три переїзди та одну дуже невдалу кастрацію. І він на мене не дивився — він мене засуджував.
Сидів у кріслі, лапки акуратно складені, хвіст обгортає боки, а очі — як у бабці Люди, коли я забула винести сміття.

— Що, теж у шоці? — пробурмотіла я, підсунувши чашку з ромашковим чаєм ближче до себе. — Я ж теж не знала, що вийшла заміж за «міжнародного бізнес-магната». Виявляється, замість Максимки з ЖЕКу в мене був Ровенський з журналу «ForBusiness». Мільярдер! Міль-я-рдер, Петрушка! Я, значить, на акції в «АТБ» полюю, а він — на фондовій біржі!

Петрушка зітхнув. Справжнісінький зітх.
Я підозрюю, що він розуміє більше, ніж я хочу визнати.

— І головне — як він усе це приховав? Я ж перевіряла! У нього були шкарпетки з динозаврами, богом клянусь! Люди з рахунками в Швейцарії не носять шкарпетки з динозаврами, ну серйозно!

Я замовкла. Бо щось кольнуло. Десь там, у грудях. Там, де в нормальних людей серце. А в мене зараз — гармидер.

Стук. Десь у голові.
Я глянула вбік. Розкладачка. Все ще стоїть, розложена, застелена — з тою самою подушкою, яку я купила на знижці.
Його ліжко.

І в ту мить я встала. Не тому, що хотіла. А тому, що все всередині просило: прибери. Зітри. Забудь.

— До побачення, пане охоронцю, — прошипіла я і з усієї дурі, як могла, заштовхнула розкладачку під ліжко.
Вона скрипнула — так, ніби теж була не згодна. Але посунулася. Влізла. Зникла. І слава Богу.

— І не вертайся, — сказала я їй. Бо іншого адресата цієї фрази я зараз витримати не могла.

Повернулась до кухні.
Знову чай. Уже холодний. Уже гіркий. Уже — як усе сьогодні.

Петрушка перестрибнув на диван і ліг біля мене. Його лапа торкнулась моєї ноги — мовчазна підтримка.
Я зітхнула. Підтягнула плед до підборіддя. І навіть, здається, трохи притулилася до нього.

— Завтра новий день, Петрушка. Нове життя. Нові нерви.

І, можливо, нова правда.

Але сьогодні… сьогодні я не плачу.
Просто...
Мовчу.

* * *

«Я подала на розлучення. І ні, це не жарт. Навіть якщо звучить як дуже погана мелодрама.»

Зранку не було сліз.
Було тільки одне — рішучість. Така, з якою зазвичай жінки купують собі червону помаду, змінюють стрижку або палять речі колишнього на балконі. Ну, або йдуть подавати заяву на розлучення з мільярдером, який прикидався охоронцем. Стандартна ситуація, правда?

Я нафарбувалась. Спокійно. Акуратно.
Зачесала волосся у хвіст — стильно, як у ділових жінок в серіалах. Одягламя. І взяла з собою ПЕТРУШКУ.

— Ти сьогодні — гість у Вероніки.
Він нявкнув образливо, але я знала, що йому там сподобається. Вона вірить у ретроградний Меркурій, але купує найкращий корм. А ще дозволяє йому спати на вишитому пледі.

— І не дивись так. Це не назавжди. Просто… Мені треба трохи побути на самоті. З бабусею. І картоплею.

Петрушка подивився так, ніби він більше вірить у долю, ніж у бабусю. Але змирився.

У РАГСі було світло. Безглуздо світло, як для такого місця. Люди приходили сюди по нове життя. А я — щоб одне закрити.

— Причина розлучення? — запитала жіночка за склом. Навіть не піднімаючи погляду.
Я на мить завмерла. А потім, абсолютно чесно відповіла:

— Мій чоловік сказав, що він охоронець. А виявилось — мільярдер.

Жінка нарешті підняла очі.
І подивилась на мене. Так, як дивляться на людину, яка щойно сказала, що її викрав інопланетянин, але з хорошими намірами.

— Ну… це вперше, — буркнула вона й поставила штамп.
Я підписала.

І вже за годину прощалась із Веронікою на сходах. Вона обіймала Петрушку, ніби він її племінник, а не кіт.

— У тебе зараз Венера в Овні. Гарний час, щоб втекти на природу.

Я не знала, що це означає, але змахнула уявною сльозою й кивнула:

— Саме так. Природа. Картопля. І бабця Люда, яка точно не прикидалася кимось іншим.

Автобус на село був запізнілий, трясучий і пахнув дитинством. І яблуками. І трохи курями, але це дрібниці. Я вмостилася біля вікна й притулилась лобом до скла.

— Ні, ми не плачемо, — сказала я тихо.
І навіть повірила в це сама.

* * *

«Іноді для того, щоб зібрати себе до купи, треба спершу розклеїтися в обіймах бабусі.»

Я вийшла з автобуса, вдихнула повітря і… та ні, не стало легше. Бо мільярдери-брехуни не розчиняються у повітрі, на жаль. Але тут пахло сіном, гарячою пилюкою і бабусиними пирогами — а це вже було лікування.

Йшла знайомою стежкою, наче по м’язовій пам’яті. І коли повернула за кущ бузку, побачила її.

Бабуся Люда стояла у дворі з граблями в руках і в домашньому халаті з фіолетовими квітами. Побачивши мене, вона прищурилась, відклала граблі, і сказала:

— Ой. Без дзвінка? І навіть без “Бабусю, спечи хліба, я їду”? Ти шо, знов екзамен завалила?

Я зморгнула. Один раз. Другий. І сказала:

— Ні, бабуся. Цього разу… це не університет.

Бабуся підійшла ближче. Зазирнула мені в обличчя, наче кардіолог без стетоскопа.

— Ти завжди приїжджаєш без попередження, коли в тебе якась катастрофа. Останній раз то була філософія в другому семестрі, пам’ятаєш? Ти три дні ридала, а потім пішла — і здала на п’ять. Тому я тебе слухати не буду — спочатку їсти.

Я відкрила рота, щоб заперечити. Але в той момент бабуся обійняла мене. Міцно. Тепло. Так, як тільки бабусі вміють — з тією мовчазною турботою, в якій не треба питань.