Розділ 26

Ірина

«А казав — охоронець. А виявився… «ForBusiness» на обкладинці.»

Я відчинила двері — рівно настільки, щоб було видно його обличчя, але не більше. Рука залишалась на ручці, міцно, мовби я трималася за ту половину себе, яка ще не вибухнула.

Він стояв просто. Без усмішки. Зі своєю ж сумкою біля ніг і журналом у руках, наче сам собі приніс свою брехню як докази.

— Що вам потрібно, Максиміліане Артуровичу? — вимовила я чітко, кожне слово, як удар. Без крику. Але з тим холодом, який заморожує сльози ще до того, як вони встигають народитися.

Він ковтнув повітря. Видихнув.

— Іро… Дай мені шанс усе пояснити. Будь ласка.

Я засміялась. Коротко. Як розряд електричного тостера.

— Пояснити? Що саме? Що мільярдер вирішив побавитись у охоронця? У соціальний експеримент? Це такий новий тренд у вищому товаристві? «Зніми костюм Армані — і вдягни куртку з написом охорона»?

Його погляд змінився. Став тихішим. Сумнішим. Але я вже не дивилася — я говорила.

— Ви брехали мені. Щодня. Кожен ранок, кожен вечір, кожен поцілунок — усе це було фальш. А я… — я ковтнула. — А я, як ідіотка, думала, що ви справжній. Що це вперше в моєму житті щось справжнє.

Він зробив крок ближче. Але я ще міцніше стиснула ручку.

— Завтра я подаю на розлучення. Через суд, через РАЦС, через голубів — як хочете. Але ми розлучимося, пане мільярдер.

Він хотів щось сказати — я перебила.

— І так. Я уже помстилася Кості. То ж можете спати спокійно. Наш маленький фіктивний шлюб успішно виконав свою місію — і закінчився.

Я вказала пальцем на сумку біля його ніг.

— Ваше — он там. Заберіть. І більше не приходьте сюди, Максиміліане Артуровичу.

Він мовчав. А я вже була на межі — але не заплакала. Я не плачу. Навіть коли все болить.

— Іро… — тихо сказав він. — Я не грався. Я просто… не знав, як бути з тобою справжнім, коли весь мій світ — підробка.

— Ви блискуче з цим справились. — я виштовхнула останнє слово, наче гірку пігулку. — До побачення.

І, не чекаючи відповіді, зачинила двері.

Спиною до них. Опустилася на підлогу. Журнал знову опинився в руках. Лице того самого чоловіка, якого я поцілувала, а тепер — не впізнавала.

Навпроти сів Петрушка. Він дивився на мене... ну, так, як дивляться коти, коли ти втрачаєш рівновагу, а вони знали, що так буде.

Я подивилася на нього.

— Не дивись так, — хрипко прошепотіла. — Ти ж теж не сказав мені, що він мільярдер.

Максиміліан

«Двері зачинилися. А з ними й цілий світ.»

Клац.

Цей звук був короткий. Чіткий. Беземоційний.

Але всередині він пролунав, як грім. Як фінальний акорд симфонії, яку я навіть не встиг навчитися слухати.

Я стояв на порозі. Зі своєю сумкою в одній руці. Без журналу — вона вихопила його перед тим, як грюкнути дверима, наче доказ у суді, який їй більше не потрібен. Вирок уже винесено.

Повільно опустив погляд на підлогу. Петля килимка трохи стирчала збоку — як завжди. Дрібниця. Але я знав, що Іра завжди на це бурчала. «Хто його так підсуває? Він же має бути рівно!» І тепер я міг лише дивитись. І не рухати. Бо вже не мій дім.

Стис пальці на ручці сумки. Вона пахла її кондиціонером для прання. Смішно, правда? Я, Ровенський Максиміліан Артурович, тримаю в руці сумку, що пахне «лайм-м’ята» з «Магнуса». І хочу плакати. Але не плачу. Бо, здається, сльози вона забрала собі — всі, до краплі.

Я зробив кілька кроків назад. Повільно. Наче боявся злякати власну тінь. Дивився на двері, як на щось живе. Може, вона передумає? Відчинить? Скаже, що це був просто сон. Що ми можемо почати з початку…

Ні.

Я ж знаю, вона — не з тих. Не з тих, хто, дізнавшись, що ти мільярдер, кидається тобі на шию з поцілунками і захопленням у голосі. Вона з тих, хто кидається словами. Гострими. Чесними. Болісними. І, чорт забирай, справедливими.

Бо я… я дійсно не сказав їй правди. Не те щоб збрехав. Просто… ховався. Під охоронцем, під шкарпетками з динозаврами, під «нічого не значущими» жестами.
А вона була справжня. З першої хвилини. З того абсурдного весілля і до самого сьогодні. Вона не грала. Вона була.

А я — грав.

Я знав, що вона не відчинить. Що двері не зрушаться з місця. Тому просто кивнув сам собі — як вирок приймаєш, — і пішов.

Не одразу. Спершу ще раз поглянув на двері. На той килимок. На ручку, якої більше не торкатимусь.

А потім, не озираючись, рушив до машини.
До свого справжнього дому.
Велетенського, холодного, без неї.

І, що найдивніше — я не хотів туди.
Я хотів — сюди. У хрущовку. Де пахне пельменями, кондиціонером і нестерпною, чесною, шаленою… Іриною.