Розділ 25

Максиміліан

«Іноді найнебезпечніше — це бути надто впевненим, що все під контролем.»

— На цьому все, — я потиснув руку останньому представнику інвесторів і кивнув на прощання. — Чекаю фінальну пропозицію до середи.

Вони чемно поплескали мене по плечу, подякували і розчинилися за дверима переговорної. Як завжди: посмішки, світські компліменти, а на виході — хижі акули в Armani, які вже рахують, скільки крові витягнуть з угоди.

Я подивився на годинник. Дев’ятнадцята двадцять.

""Затримаюсь на роботі. Не чекай мене на вечерю", — згадав я, що написав Ірині ще пів години тому. У той момент я думав, що найбільша драма сьогодні — це перегляд меню улюбленої піцерії, бо я вже тиждень уникав глютену.

— Поїхали? — визирнув Гліб у двері, вже з піджаком на одному плечі й ключами від Ройса в руках.

— Так, тільки додому заїдемо. Треба переодягнутися.

Гліб театрально скосив на мене око.

— І знову ми з мільярдера перетворюємось на супермена у формі охоронця. Агов, тільки без трусів поверх штанів, домовились?

— Ти ж сам казав, що охоронці сексуальні, — кинув я і взяв піджак із крісла.

— І лишаються такими, поки не починають називати себе “мій чоловік” і варити борщ, — буркнув він. — Хрущовка. Двадцять перше століття. Наш клієнт — романтична легенда.

Я сів на заднє сидіння, дозволивши собі двадцять секунд тиші. Гліб тим часом увімкнув легкий джаз, сів за кермо та плавно вивів Rolls-Royce на вечірню столичну трасу.

Дивно, але я почувався спокійно. Навіть після цієї шаленої зустрічі, навіть з графіком, де місця для особистого не було ще з 2009-го.

Може, справа у ній?

У Ірині.
У тому, як вона виглядає в старій футболці з відрізаними рукавами, коли смажить сирники й лається з телевізором.
У тому, як називає мене "Максиком", хоча я шепотів собі на ніч мантру "ніколи не дозволяй їй так казати".
У тому, як її поцілунок сьогодні — не той випадковий, а той, другий, — залишив мене з думкою: "Оце я влип".

Я посміхнувся.

Зараз — додому.
Переодягнути костюм мільярдера на костюм реальності.
Сісти в Жигулі.
І поїхати до жінки, з якою я, схоже, уперше за роки… справді живу.

Тільки от я ще не знав, що вона вже прочитала журнал.

* * *

«У дверей не завжди пахне борщем. Іноді — грозою.»

Я поставив Жигулі на звичне криве місце біля п’ятого під’їзду, де асфальт нагадував поверхню Марсу. Вийшов, озирнувся — тиша. Теплі жовті вікна навколо, десь гавкнув собака, сусідка з першого поверху поливала вазони в халаті з леопардовим принтом.

Затишна буденність. Наче й не після трьохгодинної зустрічі з людьми, які носили годинники дорожчі за цей будинок.

Підійшов до дверей. І тут… застиг.

На килимку лежала моя сумка. Та сама, з якою я сюди “в’їхав” у цей шлюб із сюжетом для мексиканського серіалу.

А зверху — журнал ForBusiness.
Мій. Обкладинка світилась таким глянцем, що я відбився в ній як дзеркалі. В костюмі. Усміхнений. Заголовок кричав:

"Мільярд за сімейними рецептами: інтерв’ю з Ровенським Максиміліаном, власником Veritas Capital International."

І, як вишенька на торті, поперек всього мого обличчя — жирним чорним маркером, недбало, але від душі написано:

"БРЕХУН."
нижче ще — "НЕНАВИДЖУ."
і в самому кутку — скромне, проте красномовне "Козел."

Я зітхнув. Взяв журнал у руки. Глянув на сумку. І все стало ясно без жодного діалогу.

Вона дізналась.

І мені кінець.

Я глянув на двері. Притис вказівний палець до дзвінка. Раз.

Тиша.

Ще раз. Довше.

Тиша.

Я притиснув ще сильніше. Довго. З наполегливістю людини, якій терміново потрібно потрапити не просто в квартиру — а в іншу реальність, де ще можна все виправити.

І тоді — кроки.
Тихі. Повільні.
Наче вона не йде, а важить кожен рух.

Я вдихнув. І видихнув. І зрозумів — це буде зовсім не той вечір, на який я розраховував.