Розділ 24

Ірина

«Деякі поцілунки — як спеція в борщі. Кладеш — і все вже не таке, як було.»

Я повернулась додому із шаленим ритмом серця, який чомусь не стишився навіть тоді, коли переступила поріг квартири й зачинила двері за собою. У голові прокручувалась одна і та ж сцена, як заїжджена пісня на радіо: поцілунок біля запасного виходу. Його губи. Його очі. Його — мене притягнув... сам.

Сам.
А потім ще й "Можеш іти".

— Що це взагалі було, Петрушко? — спитала я, ставлячи сумку на підлогу й скидаючи туфлі. Кіт підняв голову з дивана й враз набрав вигляду, ніби в нього зараз важлива онлайн-нарада.

На телефон прийшло повідомлення від Максиміліана:
"Затримаюсь на роботі. Не чекай мене на вечерю."

Не чекати?
Тобто після такого — просто не чекати?!

— Він що, злякався? — бурмотіла я, розстібаючи жакет і прямуючи на кухню. — Але ж сам поцілував. Спочатку я — випадково. А потім він — усвідомлено. З притягуванням і... грізним "Іра". Хто ж після такого просто "затримається на роботі"?!

Петрушка потягнувся й байдуже позіхнув.

— Ну-ну, — сказала я йому. — Тобі легко. Ти не цілувався з охоронцем на парковці Veritas Capital, і тепер не уявляєш, що робити з серцем, яке раптом почало думати замість мозку.

Я відкрила холодильник, витягла овочі й вирішила приготувати рагу. Різала моркву, розповідаючи любимому коту:

— Уявляєш, я стою така, вже йти, а він: "Іра". І хапає за талію. І дивиться так, ніби зараз настане епоха середньовічного романтизму з драконами. І цілує. Не просто — а з ефектом розрядки грози. І я така… ну, тобі не розкажу, бо це вже 18+. А тепер він пише "не чекай".

Тик-тик-тик. Ніж вдаряє по дошці. Петрушка слухає. Або вдає, що слухає.
Мяу, — підтакнув він.

— Точно, — сказала я. — Це просто стратегія. Типу "відступи, щоб зробити наступ". Може, він боїться, що я подумаю, що він несерйозний. Або навпаки — що він уже надто серйозний…

І тут дзвінок у двері.
Дзззззззззззінь.

Я підскочила. Петрушка теж — з дивана. Ми з ним переглянулись.

— Це він? — шепотом спитала я, бо, звісно, кіт точно мав телепатичний зв’язок із дверима.
Мяу, — знову сказав він.

Я витерла руки об рушник, поспішно зняла фартух, обережно підійшла до дверей і подивилась у вічко.
І тут — серце стиснулось. Бо за дверима стояв не той, кого я очікувала.

* * *

«Є речі, які боляче не тому, що не правдиві, а тому, що їх не сказали ті, хто мав сказати.»

Я відчинила двері різко, з тією впевненістю, яка виникає, коли ти чекаєш на коханого... і бачиш там привид із минулого. У футболці, шортах і з нахабною міною.

— Що ти хочеш, Костя? — процідила я крізь зуби.

— Нам треба поговорити, — мовив він, і, не чекаючи дозволу, пройшов повз мене в квартиру. У руці тримав якийсь глянець. Журнал.

Серйозно? Він прийшов до мене з журналістикою?!

— Про що саме? — спитала я, зачиняючи двері.

— Про твого чоловіка.

Я закотила очі.

— Що саме тобі потрібно від МАКСИМА?

Костя повернувся до мене, став навпроти кухонного столу й кинув журнал на поверхню, розкривши його на титульній сторінці.

— Не мені. Йому. — коротко мовив він.

Я глянула на журнал… і все повітря з легень вийшло, як із пробитої кулі.

На обкладинці — Максиміліан.
У класичному темно-синьому костюмі, усміхнений, із впевненим поглядом, у дорогому інтер’єрі. Підпис жирним шрифтом:
«Ровенський Максиміліан Артурович — власник міжнародної фінансової корпорації Veritas Capital International. У великому інтерв’ю для ForBusiness — про новий сімейний інвестиційний фонд вартістю 3,2 мільярда доларів, стартапи майбутнього та… особисту мотивацію.»

Сімейний фонд. ТРИ КОМА ДВА. МІЛЬЯРДА. ДОЛАРІВ.
Ровенський. НЕ Роман. НЕ охоронець. Ровенський. МІЙ ЧОЛОВІК.

Я дивилася на фото, мов на якесь ретельно відфотошоплене знущання. Не могла й слова вимовити.

Костя, дивлячись мені в обличчя, сказав:

— Я думав, ти в курсі. Але схоже, ти просто актриса в його грі. Декорація. Дружина на час рекламної кампанії чи що. Ну, типу "дивіться, я не лише мільярдер, а ще й простий хлопець, одружився з дівчиною з супермаркету". Це ж гарна історія, так? Продається круто.

Я підняла очі. І, якби погляд міг убити, Костя щез би з цієї планети.
Але я не плакала. Навіть коли щеміло так, ніби хтось розрізав мене навпіл зсередини.

— Забирайся з моєї квартири, — сказала я спокійно.

— Ірино, я не хотів... 

— Забирайся, — повторила голосніше.

— Я просто подумав, що ти повинна знати.

— ЗАБИРАЙСЯ!

Я штовхнула його до дверей, відчинила їх і виштовхала назовні.

— І щоб я тебе тут більше не бачила.

Двері грюкнули. Я оперлась об них спиною, ковзнула вниз на підлогу й сиділа, стискаючи журнал у руках, ніби це була ручна граната, яку я тримала, не відпускаючи кільце.

Навпроти, за кілька метрів, сидів Петрушка. Його погляд був незвично серйозним.

— Ти знав, правда ж? — шепнула я.

Петрушка нахилив голову й посунувся ближче.
Я засміялась. Тихо. Сумно.

— Я вийшла заміж за охоронця. А прокинулась… заміжньою за мільярдером. І досі не знаю, що з цього гірше.