Розділ 23

Ірина

«Коли тебе цілує чоловік, у якого написано “ОХОРОНА”, а всередині — він як Netflix Premium: дорогий, з ефектом несподіванки і без реклами — ти трохи втрачаєш орієнтири.»

Я йшла з ключами в руці, як шпигун, якому щойно вручили флешку з таємною інформацією. Хоча ні — я летіла. Не йшла. Не бігла. Не пливла. Я ЛЕТІЛА. Бо в голові крутився один момент. Один. Один-єдиний. Як він узяв мене за талію. Як поцілував. І як світ на секунду зник.

Все решта — дрібниці. Погода. Міські звуки. Власне тіло.

— Та я взагалі нормальна?! — прошепотіла я сама собі, зупинившись біля під’їзду. — Це був поцілунок? Чи проба ґрунту перед буревієм?

Відчинила двері, зайшла у квартиру, де одразу мене зустрів Петрушка, з тим самим видом, наче він усе бачив і засуджує. Я тицьнула йому пакет з кормом і включила чайник, бо ну а що ще робити, коли світ тріснув навпіл, і з того боку хтось тебе поцілував, а ти — тупо пішла?

— Чому я втекла?! — простогнала я й упала на диван. — Це ж був поцілунок! Класний! Серйозно класний!

Я прикрила очі. Ну добре, класний — це занадто просто сказано. Це був поцілунок, після якого тобі хочеться спекти пиріг, закутатися в плед, сказати «ой лишенько» й одразу «а ще раз можна?». І все це водночас.

Але... ми ж домовлялися, що все це — фікція. Жарт. Помста. І ще щось там в дусі "давай одружимось, бо життя коротке, а Костя — козел".

І ось ми тут. Він — охоронець (ну, наче). Я — консультант з продажу. Ніби ніхто нікому нічого не винен. Але чомусь…

— Я ж не мала закохатися, — сказала я вже в голос, звертаючись до повітря. Або до Петрушки. Або до себе самої.

Але мені здається, що саме це і відбувається.

Тихо, повільно, без фанфар, але з ефектом блискавки в серце.

І з губами, які досі пам’ятаєш.

Максиміліан

«Я в житті укладав угоди на мільярди. Але ця… губна угода біля запасного виходу — найризикованіша інвестиція у моєму серці.»

Я повернувся до кабінету з таким виглядом, ніби щойно перегорів запобіжник у внутрішньому електрощитку. Руки в кишенях. Очі трохи в підлогу. Рот… так, рот краще було не відкривати, бо міг ляпнути щось на кшталт «вона пахне суницею й апокаліпсисом водночас».

— Ну? — почувся голос Гліба, ще до того, як я встиг закрити за собою двері. — Видаєш ключі завжди з поцілунками?

— Це був… не план, — буркнув я, заходячи до кабінету й знімаючи куртку з написом "ОХОРОНА", яка, здається, починала палати в області грудей.

— А виглядало — як преміум-пакет, — хмикнув він, закинувши ноги на мій дизайнерський стіл. — З губами, блиском в очах і бонусною сценою для PG-13.

— Глібе, прикуси язика, — сказав я, кидаючи куртку на стілець. — Вона не повинна нічого знати.

— Ой, та це вже не питання "знати". Це вже питання "відчути". — Він підвівся й пройшов повз мене, зупинившись і глянувши прямо в очі. — Ти поцілував її так, ніби вона не "фіктивна дружина", а "єдина інвестиція в емоційний капітал", мільярдере ти мій прихований.

Я мовчав. Бо як сказати: «Я забув, що я мільярдер. Бо поки її тримав — хотів бути просто чоловіком, який має право на поцілунок»?

— Тобі хана, — додав Гліб з підозріло широкою усмішкою. — Я це бачив у тебе на обличчі. І на губах. До речі, витри. Усмішка досі лишилася.

— Вийди, — сказав я спокійно, сідаючи в крісло. — І принеси каву. Подвійну. І щось… холодне на голову.

Гліб уже був біля дверей, коли повернувся і кинув:

— Знаєш, я завжди мріяв, що ти втратиш контроль. Але щоб через дівчину з Петрушкою — от цього я не очікував.

— Вона не "просто дівчина". — Я зупинився на півдорозі до комп’ютера й сам не зрозумів, як це вирвалось. — Вона — моя дружина.

— Ну-ну, — кивнув Гліб, зник за дверима. — Поцілунок підтверджено.

Я залишився один. У тиші. Зі столом, що пахнув кавою, і думками, що пахли нею — Іриною. Зі смаком суницевого блиску і з головою, яка вже давно не підкорялася жодній логіці.

Тепер головне — не закохатися сильніше. Ха. Ха-ха. Ха…