Розділ 22

Максиміліан

«Нічого так не бадьорить у понеділок зранку, як поява твоєї фейкової дружини в хмарочосі, де всі думають, що ти — серйозний бізнесмен, а не охоронець з добрим серцем і бідовим котом»

Я щойно встиг зробити ковток кави і одним оком кинути погляд на звіт, де щось горіло червоним — тобто фінансово, а не буквально, — як двері мого кабінету розчахнулись з такою силою, що здалося, наче ми втратили щонайменше три мільярди.

— Що сталося? — кинув я, навіть не піднімаючи очей.

— Ваша дружина. Тут.

— Що? — тепер я підняв очі. Та ще й брови. Обидві.

Гліб стояв у дверях, наче після ядерної атаки, і махав руками, ніби намагається відганяти невидимих бджіл.

— Ірина. Ваша. Особисто. Своїми ногами. У фойє. І питає вас.

— Вона що, дізналась?

— Не знаю. Але виглядала рішучою. І з дуже цілеспрямованою сумкою. А ти ж знаєш, що коли жінка приходить у діловий центр з сумкою, це не просто так.

— Ти їй щось сказав?

— Ні. Я сказав Юлії на рецепшені, щоб відпустила ситуацію. І провів Ірину до запасного виходу. Вона зараз чекає тебе там. Думає, що ти в охоронній будці... чи де там у вас охоронці туляться.

— Ти запропонував їй чекати біля… чортів запасний вихід?

— А що, я мав запросити її в конференц-зал зі слайдами про IPO?

Я встав, нервово обійшов стіл. Кава залишилась недопитою. Серце — перебитим.

— Я не можу сказати їй правду. Не так. Не тут. Не в цьому костюмі.

— А в якому? В Gucci для щоденних зізнань?

Я глянув на нього. Він всміхнувся, звісно.

— То що робитимеш?

Я взяв із шафи бейджик "Макс — служба охорони" і глибоко вдихнув.

— Йду до охоронного кабінету.

— Навіщо?

— Переодягатись.

Гліб підняв брову:

— Зізнаюсь, я чекав на цей момент з першого дня вашого фейкового шлюбу.

— Ти радієш?

— Як народна мудрість каже: якщо тебе назвали граблями — обов’язково вдар когось по лобі.

— Це… не має жодного сенсу.

— Як і твій план не закохатись у власну дружину.

Ми рушили разом до охоронної. Гліб ішов із видом, ніби супроводжує мене на вручення "Оскару за краще лицемірство в романтичному жанрі".

Я швидко вдягнув ті самі штани й куртку з написом "ОХОРОНА", які востаннє бачив десь на початку всієї цієї авантюри.

Гліб не витримав:

— В тебе є півмільярда в офшорах, а виглядаєш, ніби щойно вийшов із райвідділку.

— Ідеально. Саме так вона мене і вперше побачила.

— Романтика, — кивнув він. — Вона чекає.

Я ще раз глянув у дзеркало. Виглядав як охоронець. В середині — як закоханий дурень.

Пора йти.

* * *

«Іноді життя схоже на фільм: у тебе є лише дві секунди, щоб зловити момент, інакше титри прокрутяться без тебе».

Вийшовши до запасного виходу, я встиг лише перевірити, чи рівно сидить на мені форма «ОХОРОНА», як відчув запах її парфумів. Ірина стояла, пританцьовуючи з ноги на ногу, і крутила в руках свою маленьку сумочку, наче збиралася допитати її на поліграфі.

— Привіт, — сказав я максимально буденно, ніби мене не трусить від того, що ось вона тут, біля офісу, який насправді мій. — Щось трапилося?

— Та… — вона зітхнула й закотила очі. — Знаєш, як кажуть, розумна жінка не забуде нічого, крім… телефону, документів і ключів від квартири. Вони всі залишилися в іншій сумці. А твій комплект запасних ключів у тебе?

— Звісно. — Я ледь не сказав «у моєму кабінеті генерального директора», але вчасно прикусив язик. — Зараз принесу.

Я метнувся за ключами, повернувся за хвилину — на диво швидко, як для «охоронця». Вручив їй.

— Тримай. І не загуби їх у третій сумці.

— Дякую, — вона всміхнулась так щиро, що мені захотілося віддати їй не лише ключі від квартири, а й від свого серця. (Ні, ну це вже перебір.)

І тут вона нахилилася, щоб… поцілувати мене. Мабуть, у щоку. Ну, план був такий. Але вона трохи промахнулася. І вийшло… губи до губ.

Все. Мій мозок завис. Пральна машинка вдома і та працює стабільніше, ніж я після цього.

— Ой, — Іра ніби прокинулась. — Мені пора.

І рвонула вбік… не в той бік.

— Вихід з іншого боку, — спокійно нагадав я.

Вона різко розвернулась, вже готова бігти, але я не витримав:

— Іра.

— Що? — вона обернулася.

Я зробив два кроки, взяв її за талію — ніжно, але міцно — й притягнув ближче. Дуже ближче. І поцілував. На цей раз — без випадковостей, без «ой». Повільно. З усвідомленням, що це, чорт забирай, мить, яку я запам’ятаю.

Ми відчепилися одне від одного тільки тоді, коли мені здалося, що серце от-от вискочить з грудей.

— Тепер можеш іти, — прошепотів я.

Вона кивнула, ніби трохи розгублена, й пішла. Правильним виходом цього разу.

А я залишився, спершись об двері, намагаючись зрозуміти, що, чорт забирай, тільки що сталося.

І чому це відчувалося так правильно.