Розділ 21

Ірина

«Ну хто ж знав, що в нього буде запасний план. І ключі»

Я прокинулась від того, що мені… затишно.

Не просто «не холодно». А якесь таке… типу, «жити можна».
Очі ще заплющені, але я вже точно знала, що голова лежить не на подушці, а на чиємусь плечі. І цей хтось — точно не Петрушка, бо в нього плечей нема.

Упс.

Я розплющила очі. Максиміліан.
Спить.

І, чесно, якщо ви зараз очікуєте, що я стрепенулась і підскочу як опечена, то… ні. Я зручно вмостилась і ще п’ять хвилин послухала, як рівно він дихає. Бо коли ще випаде шанс так безкарно порелаксувати?

Ну все, вистачить, леді. На роботу!

— Ей, міль… МАКС, вставай, — тикнула його пальцем у плече.

— Хмм?.. Що, вже гроза?

— Та вже ранкові маршрутки гримлять! Вставай, герой ліжку!

Ми обоє розсміялися.
Поки я чистила зуби, він смажив щось на сковорідці — спойлер: це був омлет із сиром. Простий, але БОЖЕСТВЕННИЙ. Можливо, любов усе ж проходить через шлунок.

— Слухай, ти взагалі хто — охоронець чи шеф-кухар у маскуванні? — підозріло звузила очі.

— Я — таємна зброя. Кухонна.

— Угу. Іще скажи, що в тебе вдома — набір ножів і міксер.

— Який жах! — саркастично вигукнув він. — Розсекречено.

Поснідали. Виносили по черзі сміття. Я знайшла сережку, яку шукала два тижні (взуття винне). І потім… знову сцена з романтичної бідняцької комедії — мій чоловік, мій Жигуль і мій шлях до офісу.

— Я тобі скажу чесно, Максиміліане: твій автомобіль гуде голосніше, ніж мій будильник, — бурчала я, застрибуючи на пасажирське крісло.

— Це для безпеки. Його чують усі — навіть ті, хто не хоче.

— Ага. І він ще й пахне… ароматом «холостяцький салон» і м’ятних жуйок.

— Аромат перемоги, Ірино.

Мене висадили біля офісу під звуки гальмування, які змусили голубів у радіусі трьохсот метрів подумати, що почалась евакуація.
Я змахнула волосся і помахала рукою:

— Бувай, Жигуль-мобіле! І ти, таємний повелителю сковорідок!

Увірвалась в офіс, як торнадо — з усмішкою. Яна вже сиділа з кавою.

— Ну? — підняла брову.

— Ну. Ми прокинулись разом. У ліжку. У тебе є ще кава?

Я розповіла про все коротко й без деталей. Тільки важливе. Ну, тобто: «гроза, страх, ліжко, не чіпали одне одного, але все одно якось… добре».

— Я ж казала і повторюся знову: помста з присмаком кохання, — сказала вона, потягуючи каву, наче то було вино перемоги.

Аж тут я завмерла.

— Яна.

— Що?

— Я... забула. Телефон і… документи. На столі. Вдома.

— Буває. Побіжиш додому?

— Я ще й ключі забула! Я… я ж не ту сумку схопила а в ній все: документи, ключі… І… АЛЕ! У Максиміліана є запасні ключі!

— Бігом! Я прикрию. Але ти мені потім усе доповіси. З деталями.

Я вже летіла до виходу.

— Я на роботу до чоловіка, — крикнула навздогін, — бо мій чоловік має ключі! Хоч хтось у цьому фейковому шлюбі підстрахувався!

А далі… Veritas Capital International. 

* * *

«У мене чоловік працює охоронцем. А тут — квест із паролями, бейджами і запасними виходами. Таємна база, не менше»

Veritas Capital International.

Звучить пафосно, правда ж? Як місце, де вирішують долю Всесвіту або принаймні роблять вигляд, що вирішують. А я стояла посеред вестибюля, тримаючи в руках сумку і свою гордість, бо збиралася всього лише забрати ключі від квартири.

— Добрий день, — усміхнулась я до жінки на рецепшені.
На бейджику в неї значилось: Юлія. Виглядала вона так, ніби могла одним поглядом зняти лак із нігтів і самоповагу водночас.

— Доброго дня, — професійно посміхнулась вона у відповідь. — Ви до кого?

— До Максиміліана Ровенського. Можете його покликати, будь ласка?

Юлія на мить підняла брову. Тільки одну. Це вже натяк на драму.

— Ви записані на прийом?

Я зависла.
На… що?

— Перепрошую?

Я навіть не встигла запитати, що тепер до охоронців треба записуватись, як зліва почувся знайомий голос:

— Пані Юліє, все добре, — з усмішкою втрутився чоловік, якого я одразу впізнала.

— Гліб? — радо здивувалась я.

— Власною персоною, — кивнув він. — Ірина, якщо не помиляюсь.

— А ви ж… були свідком на нашому весіллі.

— І досі не отямився від тієї події.

Ми обмінялися рукостисканням.

— Ви тут працюєте разом з Максимом?

— Саме так.

— Тобто… теж охоронець?

Гліб хмикнув. І зробив той самий вираз обличчя, коли побачив, як я наливала собі  келих шампанського на весіллі — «це буде цікаво».

— Не зовсім, — відповів він загадково.

— Слухайте, — я нахилилась до нього, — це тут у вас такий режим безпеки, що навіть до охоронця на ресепшені треба записуватись?

— Власник компанії дуже суворий, — сказав Гліб з посмішкою, яка зовсім не розвіяла моїх підозр. — Але не хвилюйтесь. Я зараз покличу вашого… чоловіка.

— Ага, саме так, — підтвердила я. — Чоловіка. Тимчасового, але з ключами від моїх дверей.

— Вас попрошу пройти на задній вихід. Там він і з’явиться.

— На задній?..

— Така корпоративна традиція. Декорації. Театр тіней, — кинув він і вже розвернувся, щоби піти, але додав: — Підіть туди, де написано "службовий вхід". І не бійтесь, там лише одна камера — некусюча.

Я стояла біля дверей з написом "службовий вхід", тримаючи в руці сумку, в голові — тривогу, а в серці — мільйон питань.

Чому до охоронця такий пафос?
Чому Гліб каже речі, які звучать так, ніби я прийшла в штаб-квартиру Джеймса Бонда?
І чому, чому в мого фейкового чоловіка така хода, ніби він звик, що перед ним відкриваються двері?

Я чекала.

І думала.
І щось мені підказувало — наступна хвилина змінить усе.