Розділ 20

Максиміліан

«З Петрушкою про серйозне»

— Включи, будь ласка, пралку, — сказала Ірина, зачинивши за собою двері. — І не забудь її підштовхнути коліном, інакше вона просто вдає, що працює.

Пральна машина, яка вдає. Ще й потребує насильницької мотивації у вигляді коліна.
Я глянув на неї з деякою повагою. Нарешті — техніка, яка розуміє, що симулювати діяльність — це мистецтво.

— Петрушка, тримайся, — звернувся я до кота, який сидів на підвіконні у позі “мені взагалі все одно, що ти мільярдер чи сантехнік, головне — не чіпай мене лапами”. — Зараз буде шоу.

Пральну машину я завантажив. Не скажу, що це було просто. Вона, здається, мала власну філософію простору, в якій шкарпетки мали лежати строго під кутом 37 градусів, а капці не мали взагалі туди потрапляти. (Так, я намагався випрати капці. Нехай Ірина ніколи не дізнається.)

Я натиснув кнопку. Вона заблимала. Задзижчала. І… замовкла.

— Петрушка, час бити коліном, — сказав я коту. Той навіть не повів вусом.

Я прицілився, трохи нервово, і ледь штовхнув панель збоку.

— Не спрацювало, — повідомив я коту.

— З другого разу треба, — додав, ніби він був експертом у побутовій техніці.

Другий удар був упевненішим. Машина знову зажужжала. Закрутилась. І… почала прати.

— Ага! Я тебе переміг.

Кіт позіхнув. Без враження.

Я сів на диван, поруч із ним. І раптом відчув, що ніби хтось тріснув мене тапком по макітрі думок.
Тому що я вперше залишився сам у квартирі Ірини. Справжній. Без сцен, без масок. Без “легенди охоронця”.

— Слухай, Петрушко… — почав я.

Він перевів погляд. Мовчки. Але я вже знав — він слухає. Судячи з того, як іноді дивиться на мене, він уже точно здогадується, що я не зовсім той, за кого себе видаю.

— Є одна річ. Я її… — я прокашлявся. — Я її обманюю. Тобто, не обманюю. Просто не все сказав. Ну, так вийшло. Бо якщо б я одразу сказав, хто я є — усе пішло б шкереберть.

Кіт не кліпав. Я, схоже, був на допиті.

— Я не охоронець. Я, ну… трошки більше. Трошки. Там, знаєш, офіси, рада директорів, гелікоптери — нудні речі. Дуже нудні. Краще про пралку.

Кіт почухав лапкою вухо. Судячи з усього — вдав, що йому теж все одно, скільки в мене акцій.

— Але є ще одне. Я, здається, закохався. І в її пиріжки. І в її бабусю Люду. І, найстрашніше, в саму Ірину.

Я замовк. Петрушка ліг клубочком і заплющив очі.
Ну клас, зізнався коту. Можна йти в психотерапевти.

— Але це поки секрет. Окей? Ти ж мовчазний. Як швейцарський банк.

Я посміхнувся. Вперше за останні дні — не через ситуацію, а всередині. Бо правда вирвалась хоча б трохи.

Залишалось тільки одне.

Сказати її не коту.

Ірина

«Гроза і вино. І трохи серця»

Я відчинила двері ногою — бо руки були зайняті. В одній — пакет із продуктами, в іншій — пляшка червоного вина, обгорнута у мій улюблений пакетик з написом «це на вечір, а не на ранок».

— Максиміліане, я вдома! — вигукнула я, ще не зайшовши. — І я багата!

— Ти виграла в лотерею? — почувся його голос з кухні.

— Угу. Зарплата. Тож… вечірка! Маленька. На двох. І кіт.

Я поставила пакети, витягла вино і хитро глянула на нього.

— Святкуємо! Бо:

1. Ти досі тут і не втік;
2. Петрушка тебе вже не ігнорує — він вчора потерся об твою ногу. Це любов;
3. І ти витримав мене з усіма моїми закидонами. Це взагалі подвиг.

— Ти забула додати «фіктивно одружені, але вечері як у романтичній комедії», — відповів він, усміхаючись.

Ми повечеряли. Пили вино з горняток, бо келихи виявилися… у верхній шафі, куди я, звісно, не дотягувалась. А він «не хотів нав’язуватись». Пфф. Слабка відмазка. Але мило.

Потім настала ніч. І я згадала, що сьогодні моя черга спати на розкладачці.

— І я перша лягаю! — голосно заявила, щоб він не посмів зайняти її першим.

Уклалася демонстративно, з ковдрою по саме підборіддя, з виглядом: «все контролюю».
А потім…

БАХ!

Світло мигнуло. З неба наче хтось кинув валізу.
Блискавка.

Я завмерла.
Гроза.

Ні, ну ясно — мені вже за двадцять. Але скажіть це моїм дитячим страхам, які досі переконані, що кожен грім — це особисто по мою душу.

Наступна блискавка освітила кімнату як для якогось жахастика. І Петрушка — той зрадник — мирно спав на дивані. Де ж твоя вусата підтримка, га?

Я піднялася з розкладачки, загорнута в ковдру як млинчик, і шльопаючи тапками, повзла до ліжка.

Максиміліан підняв голову.

— Що сталося?

— Гроза. — Я сказала це так, ніби йому мало бути страшно.

— І?..

— Мені… трохи страшно. Тобто, зовсім трохи. Ну, майже. Можна я… тут трохи полежу? Поки не мине?

Він мовчки підняв ковдру.
Я залізла. Обережно. Безконтактно. Тобто, намагалася безконтактно, але ліжко вузьке. І коліно в коліно стало реальністю через двадцять секунд.

— Ти тремтиш, — сказав він тихо.

— Це не я, це… ну, тіло.

— А тіло — це не ти?

Я пирснула.

— Ти ще й філософ, виявляється.

Він усміхнувся. І нічого більше не сказав. Просто лежав. Поруч. Теплий. Справжній. Без грому, блискавок і неспокою.

А я лежала поруч. І слухала, як дощ б'ється об вікна. І як серце — трошки шалено — б'ється у грудях.

І вже не знала, чого більше боюся: грози чи цього відчуття поруч з ним.