Розділ 19

Максиміліан

«Я думав, що це буде тимчасово. А воно — бабах»

Я знову сидів у своєму кабінеті на тридцять другому поверсі, де замість запаху свіжих персиків — кондиціонер, що пахне, як щось середнє між лимоном і канцелярським депресивним. На моніторі — купа вкладок, а на столі — папка з документами, які, здається, встигли вивчити і проклясти вже три юристи.

А ще я був у сорочці. Білій. Випрасуваній. І фартуха з лавандою на мені більше не було. А шкода.

— Шефе, з поверненням до цивілізації, — пролунав голос Гліба, і я аж здригнувся. Він з’явився в дверях, як совість, яка вирішила зайти без стуку і без кави.

— Що на сьогодні? — спитав я, витягуючи з пам’яті залишки ділової дисципліни.

— Розбір проєкту з італійцями, презентація нової стратегії у дванадцятій, і ваша улюблена зустріч із податковою. Бінго.

— Чудово. Я мріяв про це весь час, коли чистив карасів, — буркнув я, відкриваючи календар. — До речі, ти ж не забув передзвонити юристам?

— Звичайно. І ще тричі встиг побажати їм гарного дня. Вони плакали.

Я криво посміхнувся.

— Ну, розповідайте. Як пройшли ваші… фермерські вихідні? — Гліб примружився і сів навпроти, переплівши пальці на животі, як типова стара бабця з досвідом.

— Якщо коротко — я навчився варити варення, будувати літній душ і їсти пиріжки з повидлом без сліз.

— Романтика.

— Романтика — це коли твоя "фейкова" дружина стоїть у червоному купальнику посеред озера, і ти розумієш, що тобі, можливо, настав кінець.

— …Кінець свободи?

— Кінець гри, Глібе. Кінець плану. Кінець всього цього "вдавання".

Гліб притих. Потім повільно перепитав:

— Вона дізналася?

— Ні. Але, схоже, я — так.

— Що саме?

Я зітхнув.

— Що здається закохався. У власну дружину. Одружився з нею, яку, на хвилиночку, бачив від сили десять хвилин і сталося це у день її весілля, коли її наречений, зрадив її.

— О, так. Це звучить як геніальний план.

— Я не думав, що все зайде так далеко. Я просто хотів відпочити від усього. Перехитрити долю. Вписатись у щось нове. А тепер — я не хочу з цього виходити.

Гліб якийсь час мовчав. А тоді видав свою фірмову:

— Мудрість одного тракториста з Черкаської області каже: «Коли занурюєшся в гній, аби приховатися — не дивуйся, якщо там проросте любов».

— Це… звучить глибоко. І трохи смердить.

— Життя, Максиміліане Артуровичу. Таке воно і є. Глибоке і з запахом. Але якщо любов проросла — то треба нею поливати.

— Поливати?..

— Не мене, Ірину. І — бажано — не з відра.

Я розсміявся. І знав, що він має рацію. Під всіма цими шарами фальші, жартів і сарказму — я відчував справжнє.

Ця історія стала не просто пригодою. Вона стала моїм життям.

І питання вже не в тому, як довго я зможу приховувати правду.

Питання — як довго зможу без неї жити.

Ірина

«Він був простою помстою. А став... чимось іншим»

Ранок. Місто. Офіс. І — аромат кави, змішаний із запахом принтера, кондиціонера та чийогось дуже рішучого дезодоранту.

Я повернулася на роботу як з передової: засмагла, трохи прибита, з рум’янцем на щоках і звареним варенням у сумці (тому що бабуся Люда не приймає «ні» як відповідь).

— О, село приїхало! — вигукнула Яна, тільки-но я переступила поріг відділу продажу. — Як там? Чисте повітря, сонце, городи, козенята?

— І риба, яка махає хвостом у тебе в руках. Прямо під час чищення. Психологічна атака.

— Боже, як я тобі заздрю, — вона втупилась у мене, як у людину, яка повернулась із райського курорту, а не з бабусиного підвалу з персиками. — І як твій фейковий чоловік?

Я обережно поставила свою чашку кави, озирнулась… і прошепотіла:

— Я... здається, закохалася.

Яна завмерла. Її брови піднялися настільки високо, що могли вступити в контакт із сигналом Wi-Fi.

— В нього?

— У фейкового. У «тільки для помсти». У того, що обожнює пиріжки і не вміє чистити картоплю.

— Ну-ну… Я ж казала — помста з присмаком кохання! — вона підперла щоку долонею й театрально зітхнула. — А ви ще й в озеро разом пірнали. Емоційний шторм гарантується.

— Ну, не прям пірнали… Але плавали. І, здається, я пірнула. В почуття.

Яна хитро глянула на мене.

— Ну, Ір, ти ж розумієш, що тепер усе серйозно. Це вже не просто весільне селфі на зло Кості.

— Я знаю… Але що мені робити? Ми ж… ну… не справжні.

— А якщо почуття справжні, то все інше підтягнеться. — Вона знизала плечима. — Або розсиплеться. Але ти ж не з тих, хто боїться ризикувати, правда?

Я на секунду зависла.

Бо я дійсно не боялася — до нього. До цих очей, які дивилися на мене з-під фартуха з лавандою. До цього тону голосу, в якому був і спокій, і драйв, і щось своєрідно домашнє. До цього чоловіка, з яким я одружилась заради помсти, а тепер не знала, як не закохатися ще більше.

— Яна, а якщо він… не такий, як я думаю? — раптом прошепотіла я. — Якщо в нього є якісь секрети?

— У всіх є секрети. Наприклад, я досі приховую, що зламала офісний чайник. Але якщо він тебе любить — рано чи пізно скаже. А поки що — насолоджуйся.

Я посміхнулась. І, чомусь, у голові одразу з'явився його голос, коли він сварився з рибою. І як він надягав фартух, намагаючись не виглядати при цьому "надто милим". І як дивився на мене біля озера. Не як охоронець. Не як фейковий чоловік. А як...

Як той, хто бачить у тобі більше, ніж ти сама бачиш.

І я вже не була впевнена, що хочу, аби це було несправжнім.