Розділ 18

Ірина

«Бабуся Люда, лавандовий фартух і маленька правда»

Ми з Максиміліаном повернулись із озера трохи схожі на двох варених раків — червоні, виснажені і щасливі. Вода нас розслабила, сонце пригріло, а зустріч з Ігорем… ну, емоцій додала.

Максиміліан пішов перевдягатися і допомагати татові щось там із дровами, а я затрималась на кухні. І от — бабуся Люда. Вже на позиції. В фартуху з лавандою, в якому раніше воював з рибою Максиміліан, і з чашкою цикорія в руках. Сиділа на лавці й дивилась на мене так, ніби точно знала: я щось хочу сказати, але ще сама про це не здогадалась.

— Ну? — протягнула вона з підозрілою усмішкою. — Цілувались на озері?

— Ба! — я аж закашлялась. — Ти що, шпигун?

— Та нє, просто я колись сама молода була. Озеро, спека, червоний купальник... — вона підморгнула. — Вода не єдина річ, що може кипіти в селі.

Я засміялась і сіла поруч. І раптом стало так... тихо. У хаті, у дворі, в мені.

— Нам пора додому, завтра вже на роботу, — кажу.

— Знаю, — спокійно відповіла вона. — Вже й пиріжків з собою напекла. Он стоять під рушником, не чіпай.

— Ба, ти магія.

— Я досвід, дитино. Магія — то ви з Максимом. Ви як два сірники в коробці: якщо чиркне, то полум’я. А якщо обережно — то тепло на цілу зиму.

Я подивилась на неї, на її зморшки, на очі, які завжди пахли м’ятою й досвідом. Бабуся Люда — це не просто родина. Це мій внутрішній навігатор по життю. І, здається, вона вже все давно зрозуміла про нас.

— Ба, а ти віриш у випадкові шлюби?

— А що, ти мені в очі дивишся і питаєш це після того, як твій «випадковий чоловік» добровільно чистив рибу в моєму фартуху, носив козячий сир і м’яв капусту ногами, бо хтось йому сказав, що так смачніше?

— Ми жартували, — хихикнула я.

— А він не жартував, — буркнула бабуся. — Я бачила, як він на тебе дивиться. Не як той Костя. Не згадками. А майбутнім. Розумієш?

Я кивнула. Розуміла. Але сказати вголос — не встигла.

— От і їдьте, — бабуся підвелась і поплескала мене по плечу. — А як захочете втекти від світу — двері не зачиняються. Ну, хіба що протягом. І то ненадовго.

Я обійняла її. Міцно. По-дорослому. Але трохи по-дитячому теж.

Максиміліан

«Пиріжки, обійми і стратегічна теща»

Ми з Іриною стояли біля машини, як два туристи, яких силою виштовхують з п’ятизіркового сільського готелю “У бабусі Люди”. Валізи вже запаковані, пляшки з молоком по кришки запотіли в багажнику, карасі в пакеті мовчки протестували проти переїзду до міста. І навіть кіт Мишко сидів на воротях і дивився на нас так, ніби збирався подати петицію до сільради про наше повернення.

І тут — виходить бабуся Люда. В коронному фартуху з лавандою. В руці — торба з пиріжками. Обличчя серйозне, як у людини, яка щойно закатала двадцять банок варення і знає, що світ ще не готовий до її могутності.

— Ось, візьміть. З повидлом і з капустою. Там де з капустою — хрестиком на верхівці. Бо Ірина завжди плутає, — сказала й підморгнула.

— Дякую, бабусю Людо, — сказав я, взявши торбу як дорогоцінну реліквію. — Я ці пиріжки запишу в заповіт.

— Та запиши мене в заповіт, — пробурчала вона. — Тільки не забудь дати мені будиночок біля моря, якщо вже так серйозно закохався в мою онуку.

Я завис. Ірина почервоніла.

— Жартую-жартую, — бабуся посміхнулась і обійняла мене. Несподівано міцно. — Добре ти мені подобаєшся, Максиме. Хоч і дивний трохи. Але добрий. А доброта — то найкращий лакмусовий папірець для людини.

— Я… намагаюсь, — пробурмотів я, втрачаючи всю свою звичну самовпевненість.

— Ти ще не намагався. Ти просто був собою. А це вже багато.

Вона відступила на крок і подивилась на мене. Прямо. Глибоко. Трохи хитро.

— Ти не зовсім охоронець, еге ж?

Мене ніби прихопило десь в ділянці серця. Але я витримав погляд. І… посміхнувся.

— А ви не зовсім звичайна бабуся.

— От і розібралися, — сказала вона, потисла мені руку і пішла до хати, поправляючи фартух, як генерал, що щойно закінчив нараду з головнокомандувачем.

Ми попрощалися з Іриними батьками, Богданом Анатолійовичем і Тетяною Миколаївною. І пообіцяли їм подзвонити, як тільки доберемось додому.

Іра сіла в авто, пиріжки між нами — як символ перемир’я і любові. Я ще раз озирнувся на двір, на виноград, на сонце, що зависло над будинком, на ту саму бабусю Люду, яка вже стояла в вікні й махала нам рукою.

Я махнув у відповідь.

І раптом подумав: якщо вже ця жінка мені довірила свою онуку — то я не маю права схибити.

А потім ми виїхали з двору. І я пообіцяв собі одну річ: повернутись сюди ще.

Не як гість. А як свій.