Розділ 17

Ірина

«Озеро. Ігор. І мій чоловік без футболки»

Озеро пахло вільністю, водою, вітром і… хлоркою. Не тому, що там хтось хлорку злив — просто в мене асоціації з міськими басейнами. Але тут — натуральна природа, береги в очеретах, качки, які сваряться гучніше за політиків у Верховній Раді, і бабусин знайомий дядько Славік, що вже третю годину ловить карасів і сам із собою сперечається.

Ми з Любою й Максиміліаном дійшли до пляжу, розстелили стару ковдру з тиграми (ті самі тигри, що колись "охороняли" диван бабусі Люди) і сіли на теплий пісок. Я зняла шорти, залишилася в купальнику. Мене майже не було за що хапати — той самий купальник з 2008 року сидів на мені, як друге шкільне життя.

Максиміліан скинув футболку — і я така:
з якого це моменту мій чоловік — грецький бог?
Сонце підкреслило кожен м’яз, вода блищала на його плечах, і я подумала, що раптом мені пощастило більше, ніж я думала. І це лякало.

— О, дивися! — шепнула Люба й штовхнула мене в бік. — Це ж Ігор.

Я подивилась туди, куди вона показувала, і в мене завмерло серце.

З води виходив… ну так, Ігор. Перший хлопець, у якого я закохалася в п’ятнадцять. Він виглядав так, ніби зійшов з обкладинки «Сільського фітнесу»: засмаглий, підтягнутий, з усмішкою, що могла розтопити навіть морозивницю.

— Та ладно… — прошепотіла я.

— Та серйозно, — підморгнула Люба. — Він тут щоліта. Батьки ж його досі в селі.

Ігор підійшов ближче, його очі зустрілися з моїми — і все. Наче плівка перемоталася на початок: літні дискотеки в Будинку культури, поцілунки за будинком, записочки в щоденнику.
І тут він… підійшов, обійняв за талію, підняв, закрутив у повітрі!

— Привіт, красуне! Радий тебе бачити!

— Ігор… ти що… — я розсміялася, намагаючись одночасно не втратити гідність і рівновагу.

— Ну ти не змінилася взагалі! Все така ж — легка, як повітря. — Він поставив мене на ноги, а я одразу озирнулася — де там мій чоловік, чи не лопає кулак?

Максиміліан стояв збоку, з підозріло нейтральним виразом обличчя. І я побачила, як блимнув кутик його ока.
Окей, ревність? Цікаво…

— А це… мій чоловік, Максиміліан, — сказала я, беручи Макса за руку. — А це — Ігор. Місцевий. Мій... старий друг.

— Дуже старий, — пожартував Ігор, потискаючи руку Максиму. — Але не хвилюйся, я не збираюся знову влаштовувати боротьбу за серце. Одружений уже п’ять років. — Він показав обручку. — Дружина вдома з нашими близнятами. Але побачити тебе — це прям як зустріти літо свого дитинства.

— Ого… — сказала я, і вперше мені справді стало трохи… ніяково.

— Ну, я побіжу. Батьки чекають на мене з пиріжками. — Він підморгнув. — Було приємно побачити тебе, Ірусю. І тебе, Максиме.

— Навзаєм, — чемно відповів Максиміліан, але я помітила ту характерну ледь помітну складку біля його рота.

Ігор пішов.

Я видихнула.

— Уф, — сказала Люба. — Ну то як тобі твоя літня дискотека 2.0?

— Дуже… насичено.

У цей момент задзвонив телефон Люби. Вона відповіла, швидко кивнула і вже через хвилину збиралась додому.

— Мій Остапчик прокинувся. Малий голодний, мов качка перед дощем. Побіжу. Але ви ще побудьте. Ви ж як-не-як, молодята. Ідіть, поплавайте. А я вже побіжу — мати кличе! — вона помахала нам і зникла за поворотом.

Я залишилася на пляжі наодинці з чоловіком, який тільки що став свідком моєї зустрічі з першим коханням.
І не сказав ні слова. Але я вже бачила по його обличчю — зараз буде цікаво.

Максиміліан

«Купання в селі, або як не утопити свої ревнощі»

Коли той Ігор нарешті пішов, я зробив вигляд, що не зітхнув. Але я зітхнув. Морально.

Слухайте, я розумію. Ми в селі. Люди тут відкриті, добрі, без оцих ваших міських «ой, не торкайтесь до мене, в мене особисті межі». Але коли якийсь Ігор бере твою дружину за талію, підкидає в повітря, крутить, ніби вона куля на дискотеці в стилі ретро-80-х — то я, як мінімум, мушу мати право трохи... поваритися у власному соку. Злегка.

— Ну? — Ірина обернулась до мене з тією самою усмішкою, від якої в мене в голові вимикається логіка. — Ти що такий мовчазний?

— Просто обдумую, скільки сантиметрів в повітрі ти пролетіла, коли тебе підкинули, — спокійно відповів я. — Думаю, приблизно тридцять. Хороша траєкторія.

— Ти ревнуєш?

— А я виглядаю як той, хто ревнує?

— Ага. Як песик, в якого відібрали кістку, і тепер він не гавкає, а мовчки виляє хвостом із образою.

— Мені здається, ти переоцінюєш мій хвіст.

Ірина розсміялась. Ну все. Вже не злюсь. Чорт забирай, як вона це робить?

— Іди, — сказала вона, знімаючи футболку. — Поплавай, остуди свої ревнощі.

— А ти?

— А я… трохи почекаю. Помилуюсь видом.

— Я тобі зараз такий вид покажу…

Зайшов у воду. Вона була тепла, прозора, з м’яким дном. Плавав я не дуже спортивно, але цілком переконливо для охоронця, який виріс у місті, а не в замку з власним басейном, джакузі та двома інструкторами з плавання. Ні, ні, що ви, все своє, просте.

Коли я повернувся ближче до берега, Ірина вже стояла у воді по коліна. Сонце золотило її плечі, вода блищала навколо, і цей червоний купальник…
Мамо, прости, але твій син упав знову. В серці.

— Ну, ти там ще довго будеш грати роль мокрого мачо? — запитала вона.

— Ага. Думаю, це мій пік. Зараз ще накачаю прес під водою — і все, подаюсь на обкладинку сільського журналу.

— «Охоронець і Озеро». Спецвипуск.

— Тільки для тих, хто боїться глибини, але не боїться закохатись.

— Ой, припини, — вона сміялась і заходила глибше, — ще трохи, і я розтану, як морозиво на сонці.

— Так і задумано. Розтань. Я тебе підловлю.

Вона кинулась у воду — красиво, з розгону, з бризками. Відпливла від мене й плавала навколо, як русалка з характером. Я намагався її наздогнати, але щоразу вона вислизала, пірнала, реготала і тикала мені пальцем у живіт.
Ну, от і що робити з цією жінкою?