Розділ 16

Максиміліан

«Фартух, що змінив моє життя»

Ніколи в житті я не думав, що буду ганятися по кухні за рибиною. А вже тим паче — в фартусі з лавандою.

Але ось я, Максиміліан Ровенський, людина з пакетом акцій у нафтовому холдингу й досвідом переговорів у Женеві, стою босий на кухні у бабусі Люди, намагаючись втримати білого амура, який вирішив, що йому не до смаку моя техніка чищення.

— Ой, тримай його! — кричала бабуся. — Він же ще живіший за мого сусіда Івана, а тому вже дев’яносто чотири!

— Я тримаю! — я стискав рибину як міг. — Він слизький як… ну, дуже слизький!

— То візьми рушник! — підказала Ірина, сміючись так, що аж схилилася до столу. — Або фартухом його замотай!

До речі, про фартух.
Бабуся Люда урочисто наділа його на мене ще перед початком, зав’язала ззаду й поплескала по плечу, мов генерал перед боєм.

— Щоб ти мені не закакав свої міські шорти, — сказала. — Фартух спеціальний, бойовий. Я в ньому ще свого свекра звабила. Правда, тоді не з рибою, а з вишнею.

Я не питав подробиць.

Амура ми таки приборкали.
Потім були карасі. Вони вже не пручались, але внутрішньо я відчував, що мстяться мені мовчки.

— Ти витягуй ті нутрощі, як серйозний чоловік, — казала бабуся, показуючи, як «не треба». — А то як мій покійний дядько: замість того, щоб рибу різати, сам руку порізав. До кінця літа тільки лівою їв.

На обід — уха й смажені карасі.
Стіл під горіхом, як завжди. Татьяна Миколаївна подає миски, Богдан Анатолійович щось солить без потреби, бабуся розповідає, як у 1963-му сама варила уху з карася і в неї навіть сом у казан стрибнув сам.
(Ми не уточнювали, наскільки це було правдою.)

Ірина сидить навпроти, красива, з легкою засмагою й блискучими очима. Її волосся зібране, руки в сметані (бо ще пробувала на кухні), і вона мені підморгує, коли я нахиляюсь за хлібом. Я ловлю її погляд і ледь не ллю уху собі на коліна.

— Тобі, Максиме, не уха потрібна, а весілля повторно, — каже бабуся. — Я ще вмію торт пекти з кремом і трояндами. Тільки руки трясуться. Але то ж якраз для естетики.

— Ви чудово тримаєтесь, бабусю Людо, — відповідаю я, посміхаючись. — Ваші руки — золоті.

— Та не руки, а язик у мене золотий. От якби ним ще цвяхи забивати — то я вже б давно паркан поставила.

Після обіду — персики.

Ми всі на веранді, чистимо фрукти, ріжемо на дольки. Ірина бере участь, мама контролює товщину скибок («не роби як минулого разу, коли половину викинули — бо були як дрова»), а бабуся…

Бабуся Люда нарізає персик і співає.

— Персик наріжу, серце подам…

— А що далі? — питаю я.

— Далі? А далі — компот. І щоб не забув, Максимчику: коли варення готуєш, думай тільки про добре. Бо якщо думаєш про дурне — потім банка вибухає. Мій чоловік якраз так і вибухнув.

— У сенсі… чоловік?

— Та ні, банка. Але він якраз про дурне думав. Я бачила по очах.

Ми всі реготали. І поки сміх лунав у саду, а над столом витала персикова пара, я подумав: оце, здається, й є справжній відпочинок.

Навіть у фартусі з лавандою.

Ірина

«Варення, картопля і купальник з 2011 року»

Персикове варення в бабусі — то не просто страва. То ціла традиція, ритуал, культура збереження сонця у банці.
І як завжди — з інструкціями, коментарями й пильним контролем з боку старшого покоління.

— Перемішуй! І не відволікайся! — командувала бабуся Люда з лавки, звідки вона керувала процесом, ніби була в диспетчерській будці.

Я стояла біля каструлі й помішувала майбутнє варення дерев’яною лопаткою — не ложкою, бо ложкою "погана енергетика", як каже бабуся.

— І не дай йому пристати, — додала мама. — А то буде, як минулого літа — ніби карамель, а не варення.

— Та то було експериментальне варення, — відповіла я.

— Ага, експеримент на виживання зубів, — підморгнула бабуся.

Максиміліан, у фартуху з лавандою, якого йому не дозволили зняти навіть після обіду, стояв біля столу й стерилізував банки в окропі. Чесно? Він виглядав як кандидат у персикові королі.

— Ого, та тут все як по нотах! — сказав він, коли я почала розливати готову бурштинову масу по банках.

— Ну, я ж з дитинства вареннячниця, — хмикнула я. — Тут головне — швидко закатати і в ковдру.

— А для чого ковдра? — щиро здивувався він.

— Ти ж з міста, забула. Щоб баночки “дійшли”, як каже бабуся. А ще ковдра — то наш місцевий SPA для консервації.

Ми закутали баночки у стару фланелеву ковдру. Бабуся сказала, що її ще прабабця шила зі старого халата і що саме вона тримає всі банки «в теплі і в порядку».

Тільки-но ми видихнули після варення, як пролунав голос тата:

— Ану, молодь, візьміть лопати й марш на город — картопля й морква самі себе не викопають!

— Ви ж знаєте, що ми молодята? — спробував Максиміліан.

— То тим більше. Щоб одразу знали, з чого борщ вариться.

І ми пішли. Спека, земля тверда як характер бабусі Люди. Але ми викопали те, що треба. Навіть більше.

— Це, щоб з запасом, — сказала я. — Раптом захочемо зробити ще й деруни.

— О, ти ще й деруни вмієш готувати? — вразився Максим.

— Та я взагалі універсальна. Варення, картопля, сарказм. Хоч на ярмарок здавай.

Після всього, вже змучені й липкі, ми ледве сіли відпочити, як знову — нове завдання.

— Ходімо до озера! — запропонувала Люба, подруга дитинства, яка якраз зайшла з вулиці.

— Та я ж без купальника… — пробурмотіла я.

— Та ну, Іруська, та ти як з п’ятнадцяти років була худенька, так і залишилась. Твій купальник ще з 2011 року у шафі чекає. Я навіть його бачила! — весело відказала бабуся.

— І в тебе все ще є та шафа? — перепитала я.

— Та звісно! Разом із шкільною формою, твоїм вишиваним рушником і запискою, де ти написала, що заміж ніколи не вийдеш. Ну-ну, дивись, як життя розвернулося!