Розділ 15

Ірина

«Сільський базар — це не просто місце, це форма життя»

Ми з Максом пішли на базар пішки — він недалеко, трохи вниз по вулиці, повз клуб, медпункт і ту шибену грушу, з якої я падала в дитинстві, але завжди з грушами в кишенях.

Максиміліан ніс еко-сумку й виглядав так, ніби йде у французький гастроном, а не на сільський базар, де за кіло сала треба воювати сильніше, ніж за акції «Тесли».

— Ти взагалі колись був на справжньому базарі? — спитала я.

— Ну, я охороняв один. На Троєщині. Але там інакше: більше крику, менше курей.

— Тут усе чесно. Якщо добре поторгуєшся — ще й поцілують.

— Сало чи тебе?

Я пирснула.

— У нас одне завдання: купити бабусі сало. Вона хоче засолити. Має бути не жирне, не пісне, з прошарком, з хребта, але не з самого верху, бо там «червоне».

— Це точно сало, а не діамант?

На базарі вже було людно. Хтось продавав помідори просто з багажника машини. Хтось — картоплю з причіпа. Кури, качки, яйця, мед. Дідусь у капелюсі продавав капронові шкарпетки, а тітка поряд — спідню білизну з блискітками. Повз нас пробіг кіт із рибою у зубах.

Рай.

Ми підійшли до дядька Тараса, який торгував салом на білому картоні, застеленому серветками з квіточками.

— Доброго ранку, — сказала я. — Скільки за кіло?

— Для тебе, Ірочка, двісті тридцять. Але ти ж знаєш, що воно — домашнє. З тієї свині, що яблука їла.

Максиміліан здивовано на мене глянув.

— Ви знайомі?

— Це дядько Тарас. Через чотири хати від бабусі живе. Я в нього ще вишні крала.

— А тепер сало купуєш. Прогрес, — сказав Максим, зосереджено розглядаючи шмат сала.

— Двісті, — сказала я.

— Ір! Ну…

— Я ж на базарі, — прошепотіла я йому. — Тут не можна просто платити. Це не супермаркет.

— Добре, двісті, але тільки тому що ти Людочки внучка. І не кажи нікому!

Я урочисто передала йому гроші й отримала пакунок з салом, який запах так, що навіть Максиміліан сказав:

— Я, здається, закохуюсь у нього.

І тут я побачила знайоме обличчя.
Коляска. У колясці — малюк у блакитній шапочці з ведмедиком. А поряд — Люба. Моя подруга дитинства.

— Любо! — я підскочила до неї. — Ого, це що, твій?!

— Ну, не позичила ж! — засміялась вона. — Так, це мій Остапчик. П’ять місяців.

— Та ти що! І чого ж не написала?!

— Та поки звикала, поки зуби, поки не спить, поки спить тільки на мені… Не до листів було.

Я раптом відчула, як сильно скучила за нею. За нашими гойдалками, за нічними розмовами під вікном, за тим, як ми пекли млинці на плиті, поки бабуся спала.

— А це… — я обернулась до Макса. — Це мій чоловік. Максиміліан.

— Дуже приємно, — сказала Люба і потиснула йому руку, але при цьому не зводила з нього очей. — Ви знаєте… Ви мені когось нагадуєте. Дуже сильно.

— Мене часто плутають з одним актором, — серйозно сказав Макс. — Кажуть, я дуже схожий на одного. Я теж не знаю на якого саме. Але всі впевнені.

Люба нахилила голову, мружачись.

— Та ні, не актор… Хоча, може. Або… Або бізнесмен якийсь. З інтернету. Я точно десь бачила ваше лице.

— Може, ви мене просто вигадали, — враз по-філософськи припустив Максиміліан. — Я як привид, створений базарною уявою.

— Угу, — пробурмотіла Люба, не відводячи очей. — Але ви мені все одно знайомі. І я це з’ясую.

— Вона тебе розкусить, — прошепотіла я Максиму, коли ми рушили далі.

— Я це відчув, коли вона подивилась на мене, як на телевізор.

І ми засміялись.

Максиміліан

«Замість кави — мед, замість айфонів — козенята»

Я думав, що ми йдемо на базар просто за салом. Але ні. Це була експедиція, місія, маленька Одіссея зі списком продуктів, але без карти й компаса.
І з Іриною, яка знала кожен лоток і могла з заплющеними очима визначити, де продають справжню сметану, а де «вчорашню з магнітного поля».

— Диви, трав’яний чай! — ткнула вона пальцем у столик, на якому стояли скляні баночки з сухим зіллям. — Це з сусіднього села, баба Катерина збирає. Вона бачить сни про трави.

— А ще хтось з неї чай п'є?

Вона проігнорувала мій скепсис і вже нюхала щось лавандово-м’ятне з підписом: «для спокою душі, серця і шлунка».

— Нам потрібно! Бо твоя душа після того козеняти буде в шоці.

— Яке козеня?

Я не встиг договорити — вона вже тягнула мене до тіньового кута, де стояла бабуся з клітками.

— Подивись! Які гарні!

У клітці стояли три пухнасті козенята, одне з них намагалося лизнути мене через пруття.

— Погладь його, — сказала Ірина.

 — Я... е-е… не спеціаліст по… козенятам.

— Воно не запам’ятає, просто погладь.

— А якщо з ним зв’яжуся емоційно?

— Максим! — Ірина вже хіхікала. — Погладь.

Я обережно простягнув руку. Козеня понюхало мій палець, потім… жувнуло мою сорочку.

— Воно мене з’їдає!

— Воно тебе любить.

Наступною була зупинка біля меду.

— Це з липи, а це з акації. А це — з гречки, — пояснювала продавчиня, весела жіночка з косою, товщою за мій біцепс.

— Гречаний — найкорисніший, — сказала Іра, — але він мені гірчить.

— Як твої жарти, — сказав я.

— А от акацієвий — пахне дитинством. Можна спробувати?

Вона взяла ложечку, скуштувала і передала мені.

— Ну?

— Якщо так пахне твоє дитинство, я вимагаю гастрономічного турне по твоїм шкільним рокам.

Після меду були солом’яні капелюхи.
Ірина приміряла, вертілася перед дзеркалом, один скинула, другий поправила.

— Як я виглядаю? — спитала вона в капелюсі з широкими полями.

— Як герцогиня на дачі.

— А ти? — накинула мені маленький, з квіточками.

— Як герцогиня на дачі після бурі.

Ми нічого не купили, але продавчиня дала нам на прощання гілочку м’яти «від комарів».

Ми купили лохину (синя, свіжа, щойно з куща), персики (з гілочками!), і далі — головне випробування для міського хлопця: домашні молочні продукти.