Розділ 14

Максиміліан

«Ліжко. Я. І килим між нами»

Я думав, мене вже нічим не здивує.
Я мільярдер. Я бачив люстру з діамантів у Дубаї. Снідав ікру  чайною ложечкою з чистого золота.
Але… це сільське металеве ліжко з сіткою таки змусило мене переглянути свої життєві переконання.

По-перше — воно скрипить.
Не так, як у фільмах — романтично. А так, ніби кожен рух викликає душевні страждання в самого ліжка.
По-друге — воно одне. Одне на двох.
І по-третє — я вже на ньому. Поруч з Іриною. Вона лежить обличчям до стіни. Я — обличчям до стелі. І з руками за головою, бо більше не знаю, куди їх подіти.

Секунд п’ятнадцять ми мовчимо.
Секунд двадцять — теж.
На двадцять першій секунді ліжко вирішує, що треба скрипнути. Просто так. Бо може.

Ірина водить пальцем по килиму. Так повільно, ніби вона читає по Брайлю любовний роман.

— Це дитяча звичка? — питаю, порушуючи мовчання.

— Ага, — бурмоче. — Я так завжди робила, коли в бабусі ночувала. Дивилась на цей килим і вигадувала, що оцей завиток — то рибка, а той — хвиля. А ось ця квітка — то чарівна жаба, яка не вийшла заміж, бо килим короткий.

— Драматично, — кажу. — Хоча, здається, я теж на щось схоже дивлюсь.

— На жабу?

— На чарівну.

І знову тиша.
Тільки килим, ліжко і ми. Я думаю про те, що, мабуть, треба якось її заспокоїти, сказати щось лагідне, нормальне, не як в офісі з аналітичними звітами. Але замість цього з мого рота виривається:

— Ти знаєш, що я вмію робити тріску з дров одним махом?

— Це — твоє залицяння зараз? — сміється.

— Ні, це єдине, що у мене сьогодні вийшло по-справжньому класно.

Ліжко знову скрипить. Воно не схвалює.

— Ти був дуже… хм… старанним сьогодні, — каже вона, все ще не повертаючись до мене.

— Це звучить як “дитя намагалось, але макарони прилипли до стелі”.

— Ну, чесно, я думала, ти дві хвилини помахаєш сокирою і втечеш.

— А я думав, що рубання дров — це як йога, тільки небезпечніша.

— Тобі личить село, — каже Ірина вже м’якше. — Навіть без футболки і з сокирою.

— Це був комплімент?

Вона нарешті повертається до мене обличчям. У напівтемряві я бачу її усмішку.

— Це була констатація факту, охоронцю.

— Дякую, пані дружино. Мені приємно.

— Але не думай, що я забуду, що ти не взяв рушник, коли пішов у душ.

— То була стратегічна забудькуватість.

— Така собі стратегія.

Ми усміхаємось. І нарешті — тиша. Не гнітюча, не дивна. Просто спокійна.
Аж поки ліжко знову не скрипить.

— Може, спробуємо не рухатись взагалі? — питаю.

— Не дихати теж?

— Це вже після весілля, в унісон.

І ми знову сміємось. А потім лежимо тихо. Її палець знову ковзає по узорах на килимі, а я думаю: ну й нехай скрипить. Головне — що вона поруч.

Ірина

«Це не я його обіймаю. Це ліжко так вигнулося»

Я прокинулася від того, що хтось мене обіймає. Міцно. Так, як обіймають тільки рідні або... люди, яким ти довіряєш уві сні.
Що вже тривожно. Бо я взагалі-то планувала спати на краєчку, обличчям до стіни, з думками про те, як довго ще триватиме цей міні-весільний абсурд.

Відкриваю очі.
Оце так.
Я в обіймах Максиміліана.

МАКСИМІЛІАНА!

І не просто в обіймах — а з його ногою на моїй нозі, рукою під моєю шиєю (що, до речі, дуже зручно, неочікувано) і щокою майже в моєму волоссі.
І головне — він спить. Щиро. Глибоко. І, здається, бачить щось хороше. Можливо, базар.
Або мене.

Я лежу, завмерши, бо не знаю, що робити. Відірватися — розбуджу. Лежати так — надто вже затишно. І занадто... дивно.
Ну не може бути, щоб він спеціально. Та ні. Просто скрипуче сільське ліжко зіткнуло нас докупи, як Титанік із айсбергом.

У цей момент у двері лунко, із запалом, як бабусина лопата по льоду, тук-тук-тук!

— Ірочко! Максимчику! Вже шоста! Сніданок готовий! І не марудьте, базар сам себе не почекає! Продавці вже з’їжджаються, найкраще розберуть!

Я ледве не підскочила.
Максиміліан буркнув щось невиразне і тільки сильніше мене обійняв.

— Це не те, що ти думаєш, — прошепотіла я йому.

— Я нічого не думаю. Я просто сплю, — відповів він, не відкриваючи очей.

Секунди через двадцять ми обоє вже сиділи на краю ліжка. Він — з розкуйовдженим волоссям, я — з серцем, яке все ще стрибало як жаба по бабусиному килиму.

На кухні було гамірно й пахло смаженою картоплею, домашньою ковбасою, укропом і ще чимось щасливим.
Мама метушилась із каструлями, тато налаштовував радіо (яке вперто ловило тільки погоду на Чернігівщині), бабуся налила нам чай і сказала:

— Максимчику, сідай. Ірочка, тобі — дві порції. Бо ніч у вас, підозрюю, була… активна.

Я поперхнулась.
Максиміліан задихнувся на чай.
Тато пирснув, ховаючись за газетою.
Мама просто закотила очі.

— Ну що ви, я ж жартую, — махнула бабуся. — Хоча ліжко в тій кімнаті скрипить так, що у сусідньому селі, певно, подумали, що тут рок-концерт.

Я мріяла зникнути. Розчинитися в повітрі. Стати пампушкою й втопитися в борщі.

— Бабусю, ми просто спали. Ліжко скрипить… ну, скрипить.

— Та я ж не засуджую, — підморгнула вона. — Головне — не застудіть там нічого, бо літній душ — це вам не лазня.

Максиміліан тихо втупився в шматок хліба, ніби той відкрив йому сенс життя.

— Отож, поїли — і гайда на базар, — сказала мама. — Там сьогодні й бджоляр буде, і дядько з козячим сиром приїде.

— Ірина, — вказав тато виделкою, — бери з собою гроші й сумку, ти в нас головна за “торгуватись”.

— Я?

— Ти. Бо Максим — чоловік скромний. А скромним на базарі зуби виб’ють.

Бабуся хихикнула. Я важко зітхнула. Максиміліан зробив вигляд, що його це не стосується. Але я вже знала, що він піде зі мною. Бо куди ж він подінеться.