Розділ 13

Максиміліан

«Комарі, помідори і бабусині секрети»

Вечеря була схожа на сцену з якогось затишного фільму, тільки замість світла знімальної групи — гола лампочка, що теліпалась на дроті, прив’язаному до гілки горіха.

Інша річ, що на це світло летіли всі комахи, які коли-небудь існували у східній частині Європи. Мені здавалося, що навіть ті, хто помер сто років тому, воскресли заради цього шоу.

— Не звертай уваги, — махнула рукою Ірина. — Якщо не махати руками, комарі думають, що ти — меблі.

— Угу, — відповів я, чухаючи третій укус на шиї. — А якщо махати — думають, що вечірка почалась і кличуть ще друзів.

Ми сиділи за великим дерев’яним столом, під горіхом, а перед нами — сад гастрономічного щастя.
Домашній хліб, салати зі всього, що могло рости, молода картопля з кропом, фарширований перець, огірки, шпинат і помідори, які пахли не супермаркетом, а справжнім сонцем.
А ще квашені помідори. Бабуся Люда сказала, що це "від усього". Я не уточнював, від чого саме, бо з'їв чотири одразу. На випадок, якщо "усього" — багато.

— А от шпинат, — казала бабуся, — це ж як батарейка. Їси — і як заряджений!

— Та я після ваших вареників уже як телефон на 102%...

— Ну то добре, бо завтра підлогу в сараї треба буде перестелити, — невинно підморгнула вона. — А може й стелю.

Я завмер із виделкою в повітрі.

Ірина пирснула.

— Ви жартуєте!? — сказав я.

— Вона ніколи не жартує, — сказала Ірина.

— Та я завжди жартую!, — вигукнула бабуся Люда. — Хоча… підлога справді крива.

Я запив свій сміх компотом із малини. Компот був теплий, бо охолоджувати його в холодильнику ніхто не думав. А холодильник тут — це льох.

— А ти, Максимчику, кажеш, що охоронець? — бабуся нахилилась ближче. — Бо руки в тебе, як у піаніста. Не як у того, що на базарі мішки тягне. Може, не все розповідаєш, га?

Я мало не захлинувся помідором. Ірина подивилась на мене як кішка на мишу, яка щойно підморгнула бабусі.

— Та ні, що ви… Я просто… у нас там все в офісі... охорона культурна. Естетична. Без бійок.

— А ти диви. Бо я таких культурних вже трьох знала. Один був шеф-кухар у ресторані, а потім виявилося — насправді директор. Другий — вчитель, а виявилось — депутат. Третій — вуйко Іван, сказав, що холостяк, а насправді мав дві жінки. В різних районах. І обидві думали, що він на рибалці.

Я тримався. Сильно.

— А ти, Максимчику, Ірочку любиш? — спитала бабуся так раптово, що навіть комарі зависли в повітрі.

— Та... звісно... — я глянув на Ірину. Вона дивилась на мене з ложкою шпинату в роті. — Люблю.

— От і добре. Бо як ображатимеш — я тебе в льох. До помідорів.

— І компоту! — додав тато Іри з-за миски з салатом.

— І без подушки, — сказала мама. — Хай там подумаєш про поведінку.

Я засміявся. Ірина — теж.

Під лампочкою кружляли комашки, над головою пах горіховим листям вечір, а в мені сиділа думка:
Це не просто вечеря. Це щось дуже справжнє. І страшенно небезпечне. Бо хочеться, щоб воно не закінчувалось.

А я всього лиш охоронець. І мільярдер. Але тут — просто хлопець із тарілкою помідорів.

Ірина

«Про зорі, любов і бабусю Люду»

Ніч у селі — це не просто ніч. Це симфонія.
Цвіркуни, які явно пройшли консерваторію. Собаки, які вирішили, що їм терміново треба обговорити щось з сусідом у трьох хатах далі. І десь далеко — п’яний дядько Серьожа, який знову переплутав свою хвіртку з поштовою скринькою.

Ми з Максимом сиділи на лавці біля хати. Під ковдрою, з якої стирчали ноги. Ну, точніше, мої стирчали. Бо його — акуратно загорнуті.
Він ще й ковдру вміє рівно розгорнути. Ідеальний. Підозріло ідеальний.

— От скажи чесно, — кажу, — ти точно не був у армії пледів?

— Ні, — сміється. — Просто дуже не люблю, коли мені дує на ногу.

Я сміялась і дивилась на небо. А там… всі зорі світу. Ну ладно, не всі. Але півгалактики точно.

— У місті такого не видно, — кажу.

— У місті, — каже, — зірки бачать тільки ті, хто в дитинстві не втупився в ліхтарі.

І тут, як з під землі, на лавку біля нас м'яко й рішуче приземляється… бабуся Люда.

У піжамі з котиками, яку я їй подарувала на день народження, і у сланцях на шерстяні шкарпетки і з мисочкою насіння.

— Ви тут романтично сидите, а я вам заважати не буду, — каже бабуся. — Просто тихо посиджу, поговорю і трохи потріскаю насіння.

— Звісно, бабусю, — кажу. — Ми якраз обговорювали Всесвіт.

— Ой, Всесвіт... А я от вам скажу, діти, — задумливо затріскала. — Було мені колись шістнадцять. І був один такий хлопець. Звали його… Гриць.

— Звучить романтично, — кажу. Максим усміхається.

— Та романтично, тільки не довго. В нього були кучері, очі — як озера, і язик… ох, той язик…

— Красномовний?

— Та язик у нього був довгий до чужих вареників, — бабуся пирхнула. — І не в кулінарному сенсі.

Я мало не вдавилась сміхом. Максиміліан уткнувся в ковдру.

— Але я йому спершу писала вірші. І так закохалась. А потім як дізналась, що він ті самі вірші читає Парасці з іншого села, — бабуся стиснула насіння з такою силою, що воно хруснуло. — Я йому на прощання залишила листа й три банки закруток з написом: "Нехай пече, як моя образа".

— Ну нічого собі, — озвався Максим, — це прямо поетично-епічна помста.

— Я ще й томатний сік на підвіконня розлила — щоб виглядало, ніби його совість плакала.

— І що було далі? — питаю.

— А далі я зустріла діда твого, — посміхнулась бабуся. — Він не вмів писати вірші. Але вмів мовчати тоді, коли треба. І чай носив у ліжко.

— Романтика.

— І зуби своїм цвяхом полірував. Щоб не блищали. Хитрий був. Але мій.

— А потім? — питає Максиміліан.

— А потім... народилась твоя мама. І через років тридцять — ти. І от сидиш тут, з отим симпатичним охоронцем, — киває на Максима. — Хоч він і дуже охайний, як на охоронця. Я б сказала — підозріло акуратний хлопець.