Розділ 12

Максиміліан

«Я, дошки, бочка й колодязь: історія одного приниження»

Я думав, що гірше за рубання дров бути не може.
Я помилявся.

— Максимчику, зніми, будь ласка, оту бочку зі старого душу, — лагідно, майже ніжно промовив тато Ірини, вказуючи на металеву махіну, яка виглядала як космічний апарат першої серії «Зоряних війн».

— Ага, — сказав я. І додав подумки: «Ніби це взагалі має сенс...»

Бочка, до речі, була порожня. І це, мабуть, єдина добра новина за день. Бо потім почалося справжнє шоу.

Старий душ розібрався за п’ятнадцять хвилин. Ну як розібрався — ми його легенько штовхнули, і він сам по собі помер. Випав цвях, потягнув за собою ще три, і все впало з таким тріском, що бабуся Люда виглянула з вікна й сказала: — О, вже? Можна було ще до осені потерпіти…

— Так, а тепер новий, — тато потер руки. — Дошки є, молоток є, ти є. Почнемо з основи. Давай отут прибий.

Я взяв цвях, приставив його до дошки, взяв молоток… і вдарив по пальцю.

— ААА!

— Та не з того боку, — спокійно сказав Богдан Анатолійович, навіть не обертаючись.

— Так я… розігріваюся, — скрипнув я крізь зуби, стримуючи сльози чоловічої гідності.

Я мільярдер. Я збирав яхту вручну з дизайнерами з Мілану. Я можу скласти угоду на п’ятсот мільйонів доларів одним жестом. Але я не можу втулити цвях у дошку.

Через пів години конструкція вже нагадувала літній душ. Тобто каркас стояв, і навіть не хитався (дуже сильно). Наступним кроком була бочка. А потім — найцікавіше:

— А тепер воду в бочку залити. 

— З шланга? — перепитав я з наївною надією.

— Який шланг, ти шо? В нас із колодязя. Відрами. Он, бачиш?

Я озирнувся на ту частину подвір’я, яка виглядала як пастка для міських: великий дерев’яний зруб, кришка на петлях і мотузка, яка вела вниз у прірву під назвою «колодязь».

— Я… це… — Я завагався. — Я не дуже знайомий з колодязями.

— Ти ніколи не користувався колодязем? — запитав тато.

— У нашому офісі — кулери.

І тут з-за рогу (і вишні) з’явилася Ірина.

— Ой, Макс, ну ти що, серйозно? — вона сміялась. Вона не приховувала цього. Вона ржала. — Давай, я покажу.

І поки я стояв як ідіот з відром, Ірина вже відкривала кришку, обережно опускала мотузку й почала піднімати відро з водою.

— Все просто: опустив, почекав, підняв, перелив. Повтори.

— Це як тренування в спортзалі, тільки без кондиціонера.

Мені знадобилося чотири спроби, щоб опустити відро так, щоб воно наповнилося. Ще три — щоб не вилити половину води собі на ногу. І ще дві — щоб зрозуміти, що треба притримувати мотузку, бо інакше відро полетить, як ракета Falcon 9.

Зате коли я вже залив ту воду в бочку, я відчув себе героєм.
Героєм… мокрим, втомленим і трохи зневаженим, але героєм.

— Ну от, — сказав тато. — Тепер можна митися.

— А якщо душ завалиться? — запитав я.

— Значить, погано зробив.

Я подивився на душ, потім на свої руки, потім на відро.

І подумав:
«Отже, це і є життя простого охоронця…»

І воно... навіть нічо так.

Ірина

«Рушник, літній душ і трошки паніки»

Максиміліан зник у душі хвилин п’ять тому.
Із виглядом героя, якому щойно вручили орден за відвагу, він гордо поніс туди рушник. Тобто, як він думав, рушник. Насправді, він поніс бабусину стару скатертину, яку вона повісила сушитися, і яку взагалі-то ніхто не планував використовувати для оголених частин тіла.

— Ірино! — долинув голос із-за ширми душу. — У мене… е-е… невеличка проблема.

Я підійшла ближче, але не дуже близько. Скажімо так, дистанція «на випадок, якщо щось упаде».

— Що таке?

— Я… е-е… Я забув рушник.

— А скатертина?

— Це скатертина?!

— Так, Максиме, бабусина, з вишивкою. У неї серце стане, якщо ти нею… ну, знаєш…

— Я ще не використав! — закваплено запевнив він. — Я одразу зрозумів, що це… надто естетично.

Я закотила очі, хихикаючи, й пішла по рушник. Пухнастий, домашній, рожевий із качечками. Він був єдиний чистий у хаті.
Максиміліан точно буде у захваті.

Я повернулась до душу. Вода дзюркотіла, Максим щось мугикав собі під ніс. Не пісню, ні — просто звук задоволення людини, яка витримала день сільського побуту й ще не померла.

Я зупинилася біля душу, витягла руку з рушником і відвернула голову настільки сильно, що ледве не скрутила собі шию.

— Візьми! — вигукнула я кудись у бік лопуха.

— Дякую! — його рука різко з’явилась, вхопила рушник і зникла назад за ширму. — Я відчуваю себе на курорті… тільки з дровами.

— То як тобі сьогоднішній день, містер «Я ніколи не тримав сокиру»?

— Незабутньо. Мій палець досі пульсує.

— А душ?

— Прекрасний. Ти не уявляєш, яке задоволення просто… бути тут. Отак. Після всього. Без костюмів, без офісів, без галасу.

Я всміхнулась. Щось у його голосі було… справжнє.
А потім я зрозуміла, що досі стою поряд з душем, уявляючи оголеного чоловіка, який щойно власноруч прибив двадцять три цвяхи, приніс відро з колодязя й розгромив скатертину бабусі Люди.

— Я зараз піду, — сказала я, все ще дивлячись у протилежний бік від душу. — Бо як не піду, то ще випадково загляну.

— А може, не випадково?

Я закашлялась.

— Я тебе не чую, вода шумить! — крикнула й поспішила в дім.

За мною залишився тільки сміх. Його.

Максиміліан. Зі шлангом у руці, рожевим рушником із качечками та з тим клятим торсом, від якого хочеться йти на край світу. Навіть у гумових капцях.