Розділ 11

Максиміліан

«Сокира. Я. І дрова, які чомусь не розуміють, хто тут головний»

— Максимчику, — промовила бабуся Люда після того, як усі розлізлися по дачі у пошуках тіні чи прохолоди, — там у сараї колун стоїть. Дрова треба порубати, бо як зима прийде — я на тебе грітись буду.

Я глянув на Ірину. Вона лише знизала плечима, мовляв: "Тобі не пощастило, коханий. Виживай."

Так от. Колун.
Це така сокира, яка виглядає так, ніби створена спеціально для боротьби з такими, як я — охоронцями прикидки.

Я вийшов у двір, знайшов той колун — страшнуватий, чесно. Як із фільмів, де герой точно не виживає до титрів. А потім підійшов тато Іри — Богдан Анатолійович. У штанях, майці і зверху накинута сорочка.

— Ну що, зятьок, рубав колись? — питає, посміхаючись доброзичливо, але з тією ноткою, що означає: зараз побачимо, що ти за фрукт.

— Якщо рахувати ковбасу — то так, — відповів я, крутячи сокиру в руках.

— Міський?

— Упевнено.

Він підклав поліно на пеньок, зробив показовий розмах і БАХ! — дрова розлетілися на дві половинки, як моє почуття впевненості.

— Ось так. Спробуй.

Я став. Зосередився. Підняв колун. Опустив...
...і вдарив мимо.

— Буває, — сказав Богдан Анатолійович, майже не сміючись.

— Розвідка боєм, — пробурмотів я. — Зараз буде краще.

Наступна спроба була більш влучна. Поліно навіть тріснуло. Потім ще раз — і ще. І за десять хвилин я вже рубав їх із виглядом людини, яка тільки-но відкрила новий вид медитації: «Сокира та сенс буття».

— Молодець, — сказав тесть, витираючи лоба. — Не очікував, чесно кажучи.

— Сам від себе не очікував, — зізнався я.

Ми мовчки рубали ще хвилин двадцять, доки з-за рогу не визирнула Ірина — але то вже інша історія.

— А чим саме займаєшся, Максиміліане? — зненацька спитав Богдан Анатолійович.

Я глянув на сокиру. Потім на свої руки. Потім на нього.

— Переважно не цим.

Він кивнув. І ніби трохи… поважніше на мене глянув.

Я й не думав, що найбільшою перевіркою мого прикриття буде не бабуся з борщем, а дрова з тестем.

Ірина

«Під вишнею, з поглядом на м'язи, сокиру і потенційного будівника літнього душу»

Я стояла під вишнею. Не просто так — а стратегічно. Звідси відкривався найкращий краєвид на двір, де мій щойнонабутий чоловік рубав дрова разом із татом.

Але найважливіше — він це робив без футболки.
Тобто в одних шортах.
І з сокирою в руках.
Із цим... зосередженим серйозним обличчям, яке контрастувало з тим фактом, що вчора ввечері він не зміг знайти, де в холодильнику лежить гірчиця, бо вона «маскувалась у банці без напису».

— Не палися, Іро, — прошепотіла я собі, коли зловила себе на тому, що вже хвилин п’ять пильно стежу за краплею поту, яка повільно стікає по йому хребту.

Мамо, з ким я одружилась?
І чому я лише зараз розумію, що це одруження було, можливо, найкращим рішенням у моєму житті?

Я тихенько зайшла на кухню, де мама розливала домашній квас по склянках — той, що вона ставить у банках під рушники й носить нюхати щодня, наче парфуми.

— Дай, я занесу хлопцям. — Я підхопила дві склянки.

— Скажи татові, щоб не перегрівся. І чоловіка свого напувай — щоб не втомився, бідненький, — мамин голос був солодкий, як варення з полуниці, але під ним читалося: «Я ще не забула про ваше дивне весілля».

Я підійшла до них.

— Освіжитися не бажаєте, дроворуби?

Максиміліан підвів на мене погляд, і я одразу відчула, як у мене щось у грудях зробило «тьом». У нього на щоці була тирса. На грудях — піт. На талії — шорти. А в очах — вогонь.

— Я думав, ангели носять не квас, а нектар, — пробурмотів він.

— Нектар скінчився, — відказала я. — Пий, поки мама не побачила, що ти тирсу розмазав по обличчю.

— Дякую, доню, — тато взяв свою склянку й зробив ковток.

— Ну, як вам зять? — я зробила вигляд, що питаю байдуже, але всередині мені хотілося танцювати гопака й паралельно пекти сирники.

— Рубає непогано. Не нудить від сокири. Не жаліється. Тихий. Думає перед тим, як говорить. Плюс.

— І ще вміє знаходити гірчицю в холодильнику, — додала я, але тато не вловив жарту.

— Ще душ літній треба буде зробити, — сказав тато, поглядаючи на стару дерев’яну конструкцію, яка виглядала так, ніби пережила Другу світову і весілля моїх батьків одночасно. — Цей уже... втомився.

— Душ? — перепитав Максиміліан.

— Ага. Примітивна конструкція: бочка, шланг, сонце. Але свої фокуси має. Поки зробиш — трохи знань фізики треба.

Я побачила, як очі мого чоловіка злегка примружились, ніби він уже прикидав: «А якщо я замовлю сюди монтажну бригаду, технічний бетон, систему підігріву води й дизайнерський шланг...»

— Зробимо, — сказав Максиміліан і випив залишок квасу. — Я, дрова і душ — тепер нерозлучна трійця.

Тато усміхнувся. І це був той усміх, який означав: "Можливо, цей твій дивний хлопець — не такий уже й поганий".

Я відступила до вишні. Знову. На своє спостережне місце.

І подумала:
А якби мені хтось тиждень тому сказав, що я стоятиму на бабусиному подвір’ї, милуватимусь чоловіком у шортах і з сокирою, і мріяти про душ, я б порадила йому випити щось заспокійливе.

А зараз — я просто усміхалась.