Розділ 10

Максиміліан

«Офіційно підтверджую: знайомство з родичами дружини — це як виживання у дикій природі. Лише в тебе немає ножа, компаса і права на помилку»

Ми їхали вже другу годину. За вікном мелькали соняшники, якісь кури, один дід з косою (реально з косою — не образно), і дорога, що змушувала мої нирки плакати.

— Ой, дивись, кіоск з морозивом! — Ірина завищала, як дитина, якій пообіцяли карусель.

— В мене питання: ми точно в Україну їдемо, а не в часі назад?

— Тсс! Сільський кіоск — це святе. І морозиво там краще, ніж у центрі Києва за 120 гривень кулька.

— Погоджуюсь. Тільки якщо бабуся теж торгує морозивом — я не здивуюсь.

Ми були в шортах, майках, і в мене на футболці було написано «SECURITY». Яка іронія.

Зупинились у супермаркеті на трасі. Ірина неслась між полицями, як штурмовик зі списком для бабусі:

— Бублики — ось ці! Печиво до чаю! Банани! І цей торт, бачиш? На якому напис “Дякую, що ти є”? І саме цей.

— Для бабусі?

— Ні. Для мене. Бабуся торт не любить. Але зате обожнює кукурудзяні палички. І в’ялені томати. Але тільки ці, у скляній банці!

Я кивнув і мовчки дістав з полиці ще шоколадку. Бо відчував: мені знадобиться під час морального виснаження.

Приїхали.

Дім був типовий сільський — білий, із синіми віконницями, під дахом виноград, і собака, який нас гучно зустрів. Я вийшов з машини і одразу втратив зв’язок із цивілізацією: телефон показував “немає мережі”, а поруч стояла табличка “Обережно! Гуска”.

— Іро, якщо мене з’їсть гуска — скажи, що я загинув як герой.

— Від гуски?

— Від двох. Вони будуть у змові.

Нам назустріч вийшла мама Іри. З тієї самої суворої категорії “Мама, яка все бачить, але мовчить”.

— Добрий день, Максиме.

— Добрий день… мамо? — ризикнув я.

— Звучить неприродно, але спроба зарахована, — сухо посміхнулась вона.

З-за неї визирнув Ірин тато. Оглянув мене з голови до ніг. Його погляд казав: “Я знаю, що ти не Костя. І я ще не вирішив, чи це добре.”

— Вітаю, — кивнув він.

— І вам! — відповів я, намагаючись виглядати не як хлопець, що щойно купив торт з написом для себе.

І тоді вона з’явилась.

Бабуся Люда.

У хустці, з сапою в руці й видом жінки, яка вже бачила апокаліпсис — і вижила.

— Ну привіт! — вигукнула вона, витираючи руки об фартух. — Це ти мій онучатий новий?

Я вже не знав, чи я новий онук, чи це посада.

— Так. Максиміліан.

— Ім’я, як у письменника. А вигляд — як у продавця кавуна.

— Я… охоронець.

— Точно, щось Ірка казала. Ти, головне, в домі не губись. У нас туалет у дворі, як у людей. І не лякай курей.

Добре. Я не буду лякати курей. Якщо вони не нападуть першими.

Вона підійшла ближче, понюхала мене — понюхала! — і задоволено хмикнула:

— Своїм пахне. Ходімо борщу дам. Тільки свіжозварений.

— Ага… — я глянув на Іру. Вона ледь стримувала сміх.

— Добре тобі! Ти ще не бачив бабусину лазанью по-закарпатськи.

— Це… що?

— Лазанья. Із гречки, шкварок і майонезу.

— Господи, врятуй мій шлунок.

Але я пішов. Бо я ж «свій». І пахну як «свій». І хай там що це значило — я вже був частиною великої родинної пригоди.

З сапою. Курями. І борщем.

Ірина

«У кожної родини є свій скелет у шафі. У нас — борщ, весілля і жигуль»

— Ну, сідайте вже, поки пампушки не здулися! — командує бабуся Люда, виставляючи на стіл миску з борщем, що пахне так, ніби у ньому варилась сама любов.

Ми сидимо за великим дерев’яним столом на дворі під горіхом: я, Максиміліан, мама, тато і бабуся Люда, яка нарешті скинула хустку й виявилася абсолютно бойовою жінкою. Із блиском в очах і таким відчуттям, ніби вона могла б сапою побудувати дачу з нуля.

На столі — борщ, пампушки з часником, пироги з капустою і ще з сиром, і… один самотній салат, який, здається, приніс хтось із почуття обов’язку.

— Максиме, борщу накласти? — питає бабуся.

— Звісно, дякую.

— Тільки кажи правду — гострий, не гострий, солоний, не солоний. Я не ображаюсь. Я просто більше не готую.

— Дуже... ароматний, — чемно відповідає Макс і пробує ложку. Потім зупиняється, як актор, який щойно відчув сенс життя.

— Щось не так? — питає тато.

— Ні, все… надто так.

Мама з татом кидають на нас синхронний батьківський погляд «нам потрібні відповіді».

— Іро, — починає мама, — ми не хочемо тиснути…

— Але ви тиснете, — зітхаю я.

— Ми просто… ну, весілля, Костя, Максиміліан… — мама вже трохи заплуталась, — А пояснення досі нема.

Тато мовчить, але в його бровах уже тріщина — зараз вибухне.

Бабуся кладе ложку. Серйозно.

— Іруська. Я тебе люблю. Але ти вийшла заміж за іншого прямо в день весілля. Це не серіал. Це навіть не «Моя прекрасна няня». Це — паніка.

— Це — рішення, — виправляю я, хоч і сама не зовсім впевнена. — За п’ятнадцять хвилин до розпису я побачила Костю… з Настею. Вони цілувалися в кімнаті для персоналу.

Пауза. Сімейна. Ложки зависли в повітрі.

— З Настьою? — повторює мама, наче перевіряє, чи правильно почула.

— З Настьою, — киваю. — Моєю подругою. Колишньою.

— О, то він прям… — бабуся замість закінчення робить звук, схожий на пхе!, і кидає шмат пампушки в борщ. — І правильно зробила. А ти, хлопче, — показує на Макса, — не підкачай.

Максиміліан обережно усміхається. Як людина, яка тільки-но виграла лотерею, але ще не знає, чи це була справжня лотерея, чи шахрайство.

— То ви… просто взяли і… — тато жестикулює, ніби змішує уявний суп.

— Так. Біля РАЦСу стояв Жигуль. Білий. Красивий, як для Жигуля. І біля нього стояв він.

— Я, — каже Максиміліан, піднімаючи руку, ніби на уроці.

— І я вирішила, що якщо вже за все заплачено — то буде весілля.

— З першим ліпшим? — здивовано питає мама.