Розділ 9

Ірина

«Мамо, це не Костя. Так, я жива. Так, у шлюбі. Так, справжньому…»

Якщо телефон дзвонить сім разів поспіль, а потім дзвонить знову — це або ти винна комусь гроші, або це твоя мама. У моєму випадку — варіант другий.
Вже дев’ятий раз.

— Алло, мамо!

— АЛЛО, ДОЧКО! ТИ ЩО — ВЖЕ НЕ МОЯ ДОЧКА?!

— Мамо, я просто на роботі була…

— ЦІЛИЙ ТИЖДЕНЬ?!

— Ну, і Петрушку ще треба годувати, і пральна машинка знову…

— НЕ ВИГАДУЙ МЕНІ! ТИ ВИЙШЛА ЗАМІЖ ЗА НЕВІДОМО-КОГО, І НЕ МОЖЕШ НАВІТЬ ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ТА ПОЯСНИТИ?!

Я затисла телефон плечем, відкрила шафку і дістала пачку з кавою. Важкі розмови краще переживати з кофеїном.

— Мам, ну не невідомо-кого… Його звати Максиміліан.

— МАКСИМІЛІАН?! Це що — ім’я, чи марка французького холодильника?

— Ну, мам…

— ЩО З КОСТЕЮ?! — різко, як ножем. — ТИ Ж МАЛА ВИХОДИТИ ЗА НЬОГО! А В РАЦСІ СТОЯВ ЯКИЙСЬ… БІЛИЙ!

— Білий?

— Сорочка біла! Астрально білий! Я все бачила!

— Ну… Це був Максиміліан.

— ЯКИЙ? Я НЕ БАЧИЛА ЙОГО РАНІШЕ!

— Ну, так… він трохи… новий.

— НОВИЙ?! Це що, хлопець з розетки?!

Я ледь не вилила собі каву на халат.

— Ірина. — Голос мами перейшов у сувору фазу. — Ми з татом не жартуємо. Минув тиждень. ТИЖДЕНЬ! Ти все уникаєш розмов. “Я зайнята, я працюю, я кішку шию…”

— Мам, я не шию кішку.

— А що ти робиш?

— Просто… живу.

— З КИМ?!

Пауза.

— З чоловіком.

— З КИМ, ІРИНО?!

— З Максиміліаном. Він добрий. Він варить каву і не розкидає шкарпетки.

— Каву варить?! І все?!

— Ще… він гладить Петрушку. І мені здається, що іноді він трохи мене… розуміє.

— РОЗУМІЄ?! Це не пояснення! Ми з батьком досі чекаємо. Ми не розуміємо! І БАБУСЯ ЛЮДА НЕ РОЗУМІЄ!

Я на автоматі зробила ковток. Обпеклась. Якраз вчасно, бо наступна новина була ще “гарячіша”.

— І щоб ви з тим Максиміліаном приїхали НА ВИХІДНІ НА ДАЧУ!

— Мам…

— НЕ “МАМКАЙ”! Я ПРИГОТУЮ ПИРОГИ! БАТЬКО НАКОСИВ ТРАВУ! БАБУСЯ НАВІТЬ ПРИБРАЛА ГАРАЖ!

— Навіщо?

— ТАМ ВОНИ СПАТИМУТЬ!

— Вони?

— Ну, ви! Ти й чоловік!

— Мам, у нас навіть ліжка спільного ще нема, ми…

— ОТОЖ! От і познайомитесь ближче. Бо в РАЦСІ ВИ НА НАС НЕ ДИВИЛИСЯ! Я ТОБІ СИГНАЛИЛА ОЧИМА — А ТИ ЛИШЕ УСМІХАЛАСЯ! НІБИ ВСЕ НОРМАЛЬНО! А МИ ТАМ — НАСТОРОЖІ!

— Добре. Добре. Ми приїдемо.

— Точно?

— Обіцяю.

— І ІРИНО…

— Так?

— ПРИГОТУЙСЯ ВІДПОВІДАТИ. УСІ ПИТАННЯ — БУДУТЬ. І БАБУСЯ ПРИГОТУВАЛА ЛИШЕ ОДНЕ СЛОВО ДЛЯ ЦЬОГО ХЛОПЦЯ: "ХТО?!"

Я відклала телефон. Петрушка сидів на мікрохвильовці й дивився на мене з явним співчуттям.

— Слухай, Петрушка, — сказала я. — Якщо бабуся Люда вийде з вилами, не захищай мене. Бігти будемо в різні боки.

І я точно знала — Максу сподобається ця пригода.
Тільки от як йому сказати, що в суботу — зустріч з моїми родичами?

І бабусею Людою. У якої є не лише серце, а й сапа.

Максиміліан

«Якщо ти кажеш “дача”, але в кадрі з’являється бабуся з сапою — це не дача. Це спецоперація»

Я сидів на кухні й читав інструкцію до мультиварки. Не тому що мені це цікаво, а тому що вона лежала на столі. А ще — я був вдома, в домашніх тапках, з чашкою чаю і котом, який спав на моїй футболці.

Коротше, жив життям звичайного одруженого чоловіка. Віднедавна.

Ірина стояла біля вікна й щось довго писала в телефоні. Я знав цей вираз її обличчя — він означав: «Я або пишу пост в інстаграм, або знову потрапила в драму, з якої не вибратись без твоєї участі».

Вона озирнулась і сіла навпроти мене.

— Максе… — почала вона солодким голосом. Трохи занадто солодким.

— Уже боюсь.

— Це ж треба, який чутливий… Ну, коротше… Ми їдемо.

— Куди?

— На вихідні.

— У відпустку?

— …У село.

— …

— На дачу.

— …

— До моєї бабусі. І моїх батьків. І бабусі.

Я мовчав. У голові промайнув фільм жахів. Називався б: “Зять. Дача. Питання без відповіді”.

— Іро. — Я серйозно подивився на неї. — Це пастка?

— Ні.

— Це допит?

— Ні.

— Це сільська рада з тортом і карою?

— Це звичайна поїздка на дачу.

— Ага. Де живе бабуся Люда з прізвиськом “Сапа Судного Дня”, якщо я не помиляюсь?

— Це не прізвисько. Це жарт! — Ірина розсміялася, але якось нервово.

Я зробив ковток чаю.

— І скільки в мене буде часу до першого питання: “Де ти працюєш, Максиміліане?”

— Орієнтовно — п’ять хвилин. Якщо повезе — сім. Якщо бабуся відволічеться на пиріг.

— Який пиріг?

— З сиром і шпинатом. Не скаже прямо, але натякне, що він корисний для потенції.

— …

Петрушка прокинувся, потягнувся й пішов до миски, як пес, що відчув запах біди.

— А тато? — спитав я.

— Мовчить, але дивиться важко. Як прокурор. Він вважає, що ти краще за Костю, але хоче в цьому переконатися особисто.

— І ти думаєш…

— Що ми маємо поїхати. Бо інакше — вони самі приїдуть. І з сапою.

Я видихнув.

— Добре. Я поїду. Але ти мені винна.

— Що саме?

— Каву. Міцну. Щодня. Без ранкової черги до кавомашини.

— Гаразд.

— І ще… — я нахилився до неї. — Якщо бабуся запитає, чи ми по-справжньому, — не змушуй мене цілувати тебе при всіх.

— А якщо вона принесе хустку з написом “Цілуйтесь, молоді!”?

— Тоді… — я зробив паузу. — Я стану актором року.

Ми обидва розсміялися.
А потім Іра додала вже серйозніше:

— Дякую, що погодився. Це для мене… ну, важливо.

— Ти ж знаєш. — Я легенько торкнувся її пальців. — Якщо вже ми граємо в цю гру — я граю до кінця. І виграю.

Хоча ще не знаю, як виграти у бабусі Люди. Але я працюю над цим.