Розділ 8

Ірина

Гра у щасливу пару з голим торсом і шовковим халатом

Вечір починався спокійно.
Я навіть відчинила двері не з ноги — а це, погодьтесь, уже великий прогрес після мого дня.

Петрушка лежав на спинці дивану, ніби це був його трон. Максиміліан сидів поруч у футболці й знову робив вигляд, що нічого дивного не відбувається — ну живе він з незнайомою жінкою, ну їздить на Жигулі, ну кіт на нього дивиться як на порушника котячої карми.

— І як твій день, охоронцю? — запитала я, розливаючи чай. — Що сьогодні охороняв?

— Та нічого такого. Сидів у тіні, спостерігав. Один раз перехопив погляд підозрілого голуба — він хотів викрасти мій бутерброд.

— Герой дня. А як ти взагалі потрапив у Veritas?

— Секретна історія. Якщо розповім — доведеться тобі стерти пам'ять.

— Візьму фен.

— Тоді доведеться ще й голову мити.

Я засміялась. Навіть Петрушка — або мені здалося — фиркнув з-під вуса.

Але його погляд... той котячий, прискіпливий.
Максиміліан кинув на нього погляд у відповідь.

— Що? Ну і що, що я на дивані. Я тимчасово прописаний, — буркнув він котові, а потім додав: — І взагалі, у мене тепер навіть поличка у ванній є.

Я тільки хотіла сказати щось на кшталт "і ти гарно туди поставив свої лосьйони", як у коридорі пролунав дзвінок у двері.

Я застигла.

Він дзвонить два рази. Завжди. Один короткий. Потім — довший.
М'язи на спині наче здерев'яніли.

Я повільно підійшла до дверей, глянула у вічко... і так і застигла.

— Максиміліане, — прошепотіла я, наче у шпигунському фільмі. — Це він.

— Хто “він”?

— Костя. Мій колишній.

— А-а... той самий. Який тебе зрадив прямо перед весіллям?

— Він. Мабуть, приповз переконатися, що я розбита і страждаю.

— А ти… не страждаєш?

— Ну… зараз точно ні. Але мені потрібна допомога.

— Це стосується фізичної розправи?

— Роздягайся.

— ...В сенсі?

— Знімай футболку.

— А чому не розправа?

— Тому що ми чоловік і дружина. І якщо я хочу, щоб він повірив, що в моєму житті все прекрасно — я мушу показати, яке саме в мене життя.

— І футболка цьому заважає?

— Максиміліане, якщо ти зараз не знімеш її, я зніму її сама.

— Це погроза чи обіцянка?

— Обидва варіанти.

Він завис. Але коли я подалася до ванної, вже переодягатися у свій рожевий, не надто довгий, шовковий халатик, я почула, як щось м’яко шльопнулось об підлогу. Футболка.

Вийшовши з ванної, я застала його в одних спортивках.
Мені б не завадив другий чай, або хоча б вентилятор.

— Ну... правдоподібно? — запитав він, знову граючи того самого “звичайного охоронця”, якого я вже потроху починала не сприймати серйозно, бо його плечі заважали.

Я відвела погляд. Потім знову глянула. Потім ще раз відвела.

— Дуже. Особливо якщо не дихати.

Я підійшла до дверей.

— Готовий? — запитала я, ховаючи нерви за посмішкою.

— У тебе зав'язки на халаті трохи…

— Я знаю. Це навмисно.

Ми вдихнули одночасно.

Максиміліан

Несподіване шоу з халатом, Костею та документами

Вона схопила мене за руку.

Я, між іншим, просто стояв. В спортивках. Без футболки. Майже не дихав — мало що. У неї було обличчя актриси, яка ось-ось отримає “Оскар”.
Але потім…

— Тільки не дивуйся, — прошепотіла Ірина і рішуче поклала мою руку собі на стегно. Там, де закінчувався її рожевий халат і починалася територія, позначена табличкою “тут не жартують”.

— Я… ем…

— І посміхайся, чоловіче.

Своєю ж рукою вона обійняла мене за талію.
Тепло.
Небезпечно тепло.
Я раптом зрозумів, що або зараз граю дуже переконливо, або починаю не грати зовсім.

— Дихай. Але глибоко не треба, — додала вона і… відчинила двері.

— Що за цирк… — пробурмотів Костя, якого, здається, паралізувало. Він стояв у темно-синій сорочці, обличчя — наче у людини, яка прокинулась в альтернативному всесвіті, де логіка відмовилась співпрацювати.

Його погляд ковзнув від мого торсу до Ірининого стегна. Потім знову на мене. Потім на її руку на моїй талії.

— Ви… що, справді…

— Одружені? — солодко всміхнулась Ірина. — Так. Хочеш фото з весілля? У нас там навіть голуби були. Ну, і свідоцтво. Можу показати.

Я, до речі, саме стояв з виглядом повністю одруженого чоловіка, якого викликали на обкладинку каталогу “Будні в спортивках”.

— Це жарт, так? Ви що, вирішили мене дотиснути? Психологічно? Це якась гра?

Іра відійшла на секунду, зникла в кімнаті — і повернулась з документом.

— Дивись. Оригінал. З печаткою. Свідоцтво про шлюб.

— Максиміліан… Ровенський? — очі Кості бігали, як у студента на іспиті з метану. — Це… хто?!

— Мій чоловік. — Вона виголосила це так гордо, що я трохи випрямився.

Костя завис. Секунду. Потім ще.

— Але ти… я… ми ж…

— Так, ми "ж". Але тепер — вже не ж, — парирувала Ірина. — А ще — я щаслива. Дуже. Правда, коханий?

Вона подивилась на мене — майже ніжно. Я відгукнувся посмішкою, що могла б прикрасити рекламний білборд “Ідеального чоловіка”.

— Безмежно, — сказав я і, трохи нахилившись до неї, додав тихіше: — Якщо ти ще раз покладеш мою руку так раптово — я забуду, що ми граємо.

Вона посміхнулась, ніби це була саме мета.

Костя все ще стояв.

— Ну… тоді, мабуть… вітаю…

— Дякую, — відповіли ми одночасно.

— Але…

— Досить, — я ступив уперед. — У тебе було своє шоу. Тепер — антракт. Або — кінець.

— Ти що, виганяєш мене?

— Ні. Я люб’язно натякаю, що твоя присутність тут… зайва. Як ковдра в сауні.

— Але я…

— Вихід — там, де вхід. І, Костю… — я нахилився трохи ближче, — наступного разу, коли захочеш когось цілувати перед весіллям, обери принаймні іншу країну.

Він ще щось буркнув, але двері вже зачинилися перед його носом.