Розділ 7

Ірина

Закон кави, котів і розкладачки

Моє перше відчуття цього ранку — спина. А точніше, її відсутність. Усе тіло, здається, пішло у відпустку без мене. Пружина з розкладачки впилась мені у ребро, ковдра сповзла на підлогу, а подушка загадково емігрувала під стіл.

Прекрасно.
Так романтично, так по-домашньому.

Ну й нехай. Учора я наполягла, що його черга спати на ліжку. А він, як справжній джентльмен, не погоджувався. Зрештою, ми пересварилися хвилин на десять, як двоє пенсіонерів у черзі за оселедецем, а потім я героїчно перекочувалась на розкладачку з виглядом переможниці конкурсу «Найвпертіша дружина року».

Але тепер усе, чого я хочу — кава. Бажано літрів п’ять. І щоб самостійно в рот заливалась.

Я попленталась на кухню. І зупинилась. Там, посеред святині мого скромного світу — на кухонному столі — стояла вона. Кавомашина.

Срібляста. Блискуча. З елегантним носиком і набором кнопок, більшість з яких, як я підозрювала, могли викликати прибульців або зварити латте з підказками Всесвіту.

— Ну що, бариста майбутнього… — буркнула я і натиснула першу кнопку.

Машина тихо забурчала. Я натиснула ще одну. Вона засвітилась. Натиснула третю — і…

— Гхрррххх…

Почалась якась водно-паровинна симфонія. Машина задихала, завібрувала. Я відійшла на крок. Потім ще на крок. Петрушка з’явився з-під стільця, сів навпроти кавомашини й почав на неї дивитись. Як і годиться досвідченому коту, який знає: або зараз буде сніданок, або Апокаліпсис.

— Не дивись на мене так, — сказала я йому. — Ти хоч раз варив каву?

Він не відповів. Але хвіст повів ліворуч — як прапорець сигналу «Обережно, аматор».

— Хтось не зміг прокинутись без пригод? — почувся голос з-за спини.

Я повернулась. Максиміліан стояв у дверях, розтріпаний, у сірій футболці і з тим самим ранковим обличчям, що й у мене.
Чесно — виглядав він краще, ніж я себе почувала.

— Я намагалася перемогти кавомашину. Вона сильніша.

— Вона просто розумна. Відчуває страх.

— Я не боюсь. Я просто… не розумію, як з нею говорити. Можливо, латиною?

Він засміявся і підійшов. Натиснув пару кнопок — і, як за помахом чарівної палички, машина затуркотіла дружньо, затягла воду, засипала щось у себе, і з носика почала текти справжня, темна, запашна кава.

— Бачиш? Вона просто любить сильних.

— Ну от. І навіть машина тебе слухається.

— Бо я їй не ставлю ультиматуми.

— Це ти зараз до мене?

— Ні, що ти, — всміхнувся він. — Ти — найчарівніша дружина з тих, хто висилає чоловіка на ліжко.

— Це була моя черга.

— Ти могла просто сказати, що хочеш мене вигнати.

— Ага, бо жінки так і кажуть: “Іди на ліжко, бо я хочу тебе вигнати”. Це романтика по-українськи.

У цей момент Петрушка стрибнув на стіл і тицьнув лапою в кнопку.

— Ти глянь. Він теж розуміє! — зраділа я. — Давай, тепер ти черговий бариста.

— Тільки не кажи йому про чайник. Бо він ще й варити мені вівсянку почне.

— Ти б не здивувався, якби він ще й податки платив за тебе.

— От тоді я точно візьму його на роботу.

Я взяла чашку, зробила перший ковток. О, Боже. Це не просто кава. Це життя, яке можна налити у чашку і випити.

— Це… це реально кава?

— Колумбійська.

— Де ти її взяв?

— Та… — Максиміліан відвернувся і став розкладати щось у шафі. — Розпродаж.

— На “розпродажі” ще й кавомашини такі видають? І кредит на п’ятнадцять років?

— Це була дуже щедра акція… від дуже щедрого продавця… з довгими ногами…

— Ага, — я звузила очі. — А продавець часом не родом з Женеви? І не схожий на швейцарського банкіра?

— Та ну, Іро, — засміявся він, — що ти вигадуєш.

Петрушка нявкнув. Я подивилась на нього.

— Ти теж щось підозрюєш, еге ж?

Він кивнув. Присягаюся — КИВНУВ.

Я допила каву, відчула, як тепло розтікається по всіх кістках, які щойно ще боліли від розкладачки, і зрозуміла одне.

Ранки з ним — навіть з кавовою змовою, підозрілими кавомашинами й котами-баристами — починають мені подобатись.

Максиміліан

Жигуль, ройс ройс і цільнозерновий батончик

Ірина бігала по квартирі з телефоном в одній руці, кавою в іншій і, здається, нервовим зривом на горизонті.

— Я запізнююсь! Чорт, де мій рюкзак?! Петрушка, віддай зарядку! Ти що, спиш на ній?!

Кіт не поспішаючи відкрив одне око й демонстративно перевернувся на другий бік.

Я стояв біля дверей, спокійно допивав каву й намагався не засміятись уголос.

— А ти чого стоїш? — Ірина нарешті зупинилась і глянула на мене. — Тобі ж теж на роботу!

— У мене гнучкий графік, — невинно відповів я. — А ще я охоронець, пам’ятаєш? Нас ніхто не чекає, ми завжди несподівано з’являємось.

— Ага. Ще скажи, що ти невидимий ніндзя.

— Якби я був ніндзя, я б уже виніс тебе з квартири на плечі й доставив на роботу. Без запізнення.

— Можна просто винести каву, і я сама дійду.

Вона вже стрибала на одній нозі, вдягаючи кросівки, а я спокійно взяв ключі від білого Жигуля, які сам же й поклав учора на полицю.

— Я тебе підвезу.

— Що? Чим?

— Ти ж сама сказала: “Якщо живемо разом, має бути переконливо”.

— Я мала на увазі зубні щітки, а не ранкове таксі.

— А я мав на увазі білого Жигуля. Він же пророчий, не можеш від нього просто так відмовитися.

Вона глянула на мене з сумішшю скепсису і безсилого схвалення.

— Добре. Але якщо він заглохне посеред дороги, я скажу всім, що ти не мій чоловік, а викрадений гість із 90-х.

Жигуль, на диво, завівся з першого разу. Можливо, він був зачарований. А може, просто боявся Ірини.

Ми доїхали до її офісу без пригод, якщо не рахувати постійного “Не натискай газ так різко!” й “Це не ручник, це мій лівий каблук!”

— Дякую за трансфер, — сказала вона, вистрибуючи з машини.