Розділ 6

Максиміліан

Дім. Петрушка. Кава. І трошки побуту...

Я сидів на кухні в сірій футболці й спортивних штанях без жодного логотипу. Вперше за… не знаю, скільки років. Вони не кололися, не блищали, не коштували як новий айфон, і здається, саме тому на мене тепер так дивився кіт.

— Ти мені не довіряєш, — звернувся я до Петрушки, що вмостився на підвіконні, згорнувшись у клубок, але з відкритими очима. — Я це бачу. І відчуваю. Твій хвіст зараз сказав усе.
Петрушка поворухнув вухом, а потім демонстративно позіхнув.

Я зітхнув і глянув на кавомашину, що мерехтіла зеленим індикатором на тлі кахельної стіни. Вона виглядала тут як космічний апарат у сільській лазні. Сьогодні вранці я попросив Гліба привезти її разом з одягом, і тепер вона стояла тут. У квартирі, де на стінах ще висіли старі шпалери з квітами, а замість кухонного гарнітура — комод із дверцятом, яке відкривалося виключно з допомогою стусану.

І все ж — мені було спокійно. Дивно. Спокійно.

Двері клацнули, і я почув голос Іри.

— Привіііі... — і раптом замовкла. — Що. Це. За. Диво. Техніки?

Я вийшов із кухні.
Іра завмерла у коридорі, тримаючи сумку, з підозрою дивлячись на кавоварку.

— Це... кава-машина. Готує каву, — озвався я з невинним виразом обличчя.

— Я бачу. Але чому вона тут?! Скажи чесно. Ти продав нирку? Чи... заклав душу? Це ж не якась там кава Jacobs по акції в АТБ.

— Я взяв кредит, — серйозно кивнув я. — На 47 років. Під 200% річних.

— Максиміліане... — вона прищурилась.

— Або виграв у лотерею. Було одне запитання: “Скільки ложок цукру в моїй каві?” Я відповів: “Жодної. Бо ти — моя насолода.” І тепер у нас кавомашина.

— Господи… — Іра закотила очі, але посмішка вже з'явилася. — Я не знаю, що з тобою робити.

— Варити каву?

Іра пройшла до кімнати — і її погляд зупинився на моїй сумці. Вона мовчки кивнула, мовляв, «добре, ти справді тут живеш», і попрямувала до шафи. Відкрила дверцята, підняла якісь свої речі, переставила коробку з косметикою і…

— Ось, — сказала вона, — дві полички твої. Можеш поселити там свої штани й футболки. І… одну поличку у ванній я звільнила. Для зубної щітки, дезодоранту й… чого там ще в охоронців буває.

— Ключі від сейфу, — підказав я.

— Ага. А ще плани з перехоплення міжнародних вантажів.

Ми обоє засміялися.

За кілька хвилин ми вже сиділи за столом. На тарілках — спагетті, щедро политі кетчупом. Іра зітхнула.

— Соррі. Це все, що було. Я мала купити щось по дорозі, але трохи зависла в маршрутці, думала, як казатиму сусідці знизу, що тепер у мене в квартирі чоловік.

— Можеш сказати, що я — інсталяція.

— Я скажу, що ти — експонат із музею “Як виглядає справжній міль… ммм... мужчина”.

— Близько було.

Ми перезирнулися.
Петрушка, який сидів на підвіконні, знову втупився в мене з виразом: Це жарт чи загроза?

Я взяв виделку.

— Ну що ж, спагетті з кетчупом. Цього в моєму раціоні ще не було.

— Це ж українська класика.

— Як “борщ і вареники”?

— Ні. Як “гречка й тушонка”.

Ми знову розсміялися. І я вперше за довгий час відчув, що... не граю роль. Я просто тут. Просто з нею. Просто — щасливий.

Ірина

Вероніка. Біла машина. І зірки не брешуть…

Я тільки поставила тарілки в раковину, як у двері подзвонили. Один раз. Потім ще раз. І ще. Три короткі дзвінки — фірмовий стиль Вероніки, моєї сусідки з другого поверху. Астролога. Голови ОСББ. І ще, підозрюю, головної інтриганки усього під’їзду.

Я відчинила — і, звісно, на порозі стояла вона. В темно-фіолетовому халаті із зірками, в руках — зошит, а в очах — щось середнє між таємничістю і бажанням терміново розповісти мені всі новини від Меркурія до Сатурна.

— Іринко.

— Добрий вечір, Вероніко.

— Скажи, — вона нахилилась ближче, ніби в нас тут зараз якийсь міжгалактичний змовницький чат, — ти не бачила… ну, такого… чоловіка… високого… у сірій футболці… який нещодавно під’їхав на білому "Жигулі"?

Я мовчки блимаю. Сіра футболка. Білий Жигуль. Тільки цього нам і бракувало — щоб ще й зірки вплелися в мій фіктивно-офіційний шлюб.

— Емм… бачила.

— І хто це?

У цей момент за моєю спиною з кухні з’являється Максиміліан. У сірій футболці, тримає чашку кави. І як на зло, виглядає як з реклами дезодоранту для мужніх чоловіків. Вероніка заклякла.

— О-о-о-о-о… — протягнула вона, округливши очі. — То це…

— Так. Це. Мій чоловік, — знімаю пластир одразу.

— Чоловік?!

— Учора розписались.

Вероніка майже втратила координацію в просторі. Вхопилася за косяк дверей, ніби зараз Місяць перейде у ретроград.

— То я… Я… Я передбачила! Пам’ятаєш?!

— Ем…

— Я ж казала! “Твій чоловік буде в білому!”

— Ну… в білому Жигулі — теж зараховано, правда ж?

Вона склала руки на грудях, підняла очі вгору, ніби дякувала Сузір’ю Великої Ведмедиці особисто, і гордо заявила:

— Я ж казала. У білому.

— А ще казали, що я зустріну його на мосту…

— Це метафора! “Міст” — символ переходу! І ти перейшла… у новий життєвий етап.

— Ага, особливо коли він став на мої пластівці…

Максиміліан тихо ковтнув каву, намагаючись не засміятися.
Вероніка вже поринула у свій астрологічний зошит.

— Це все Юпітер у поєднанні з Венерою. І, Ірино, я ще додам: наступні три місяці — період кардинальних змін у особистому житті!

— Серйозно? — я поглянула на Макса, який встиг повернутись на кухню. — Я якраз це й хотіла — радикальних змін. Наприклад, навчити чоловіка не ставити свою каву на мій улюблений рушник.

— Побут — це тимчасове. А от гороскопи — вічні.

— Дякую, Вероніко. Ви, як завжди, влучно.

— Я завжди влучно, Ірино. Мене зірки ведуть.

Вона розвернулась, з гордо піднятим зошитом, і пішла до себе, лишаючи по собі легкий аромат ладану і зоряного самозадоволення.