Розділ 5

Максиміліан

Ранок. Робота. Маршрутка. Ройс. І трошки божевілля.

Я вийшов з маршрутки на наступній зупинці після того, як Ірина зникла в натовпі. Було відчуття, що я не просто прокотився в задушливій металевій банці, а пройшов обряд ініціації в абсолютно нове життя.
Поруч стояв Rolls-Royce. Мій. Блискучий, бездоганний, мов мовчазний докір. Гліб стояв поруч, з обличчям, яке було сумішшю шоку, подиву й бажання зафіксувати все на камеру.

— Ви… Ви щойно з маршрутки вийшли? — Гліб озирнувся на транспорт, що від'їжджав, мов побачив там динозавра. — Власноруч? Без охорони? Без дезінфекції?

— Добрий ранок, Глібе, — сказав я, сідаючи в авто. — Поїхали додому. Потрібно переодягтись.

— А я думав, ви вже експеримент проводите: “Життя простого народу. 24 години без лакшері”. Що далі? Палатка в лісі?

Я лише усміхнувся.
Правди Гліб поки не витримав би. Можливо, й ніхто не витримав би.

Після швидкого заїзду додому, змінивши сорочку на щось більш традиційне (сірий костюм від Brioni), я вже сидів у своєму кабінеті на 32-му поверсі. Вид на Київ був розкішний, кави — жахливо бракувало.

Гліб стояв переді мною з планшетом і виразом обличчя “я вже все бачив, але що це було”.

— Ви ночували… там? — несміливо почав він.

— Так.

— У неї вдома?

— Так.

— У неї… з котом?

— Так. Його звати Петрушка. Він не схвалює мою присутність.

— Розумний кіт.

— Я переїжджаю до неї.

— Що?!

Планшет в його руках мало не впав на стіл.

— Тимчасово, — додав я. — І так, це частина плану.

— Як… плану?

— Вона не знає, хто я. І нехай так і буде.

— А якщо дізнається?

— От тоді і поговоримо.

— Геніально. Геніально! Це навіть для вас — якось… не знаю… романтично-авантюрно.

— Я хочу, щоб вона бачила не титул, а людину.

— Ви хочете сказати — хочете спробувати бути “звичайним”?

— Скажімо так — це роль життя.

Я витягнув із кишені телефон.

— Купи мені одяг. Звичайний. Без брендів. Без логотипів. Футболки, сорочки, джинси, щось спортивне…

— Ви хочете, щоб я купив вам… масовий ринок?

— Так. І кавомашину. І каву. А ще…

— Ще? — Гліб уже записував, але з побоюванням дивився.

— Жигуль. Той самий, біля якого я вперше зустрів Ірину. Стояв припаркований трохи криво, біля РАЦСу.

— Ви хочете купити Жигуля?!

— Так.

— Ви впевнені, що з вами все гаразд? Це не вплив магнітної бурі?

Я знизав плечима.

— Я їй сказав, що я охоронець. Якщо вона побачить мене виходячи з Rolls-Royce, буде важко пояснити.

— Ну, окей, — зітхнув Гліб. — Я знайду цей Жигуль. Куплю. Помию. Поговорю з ним, якщо треба. Але... А якщо вона таки дізнається правду?

— Вона мені сподобалась такою, яка є. Без гри. І вперше в житті я сам — не граю.

Гліб затих.
А потім додав:

— Ви, до речі, вже в Instagram на фоні маршрутки. Я не встиг видалити. Коментарі типу “двійник мільярдера в маршрутці” вже летять.

— Чудово, — сказав я. — Значить, все йде за планом.

Ірина

Робота. Кава. Подруга. Та один дуже загадковий "охоронець".

Зазвичай перший день після вихідних або стресу — найважчий. А це був день після весілля. Не зовсім справжнього, але з офіційним штампом у паспорті, тортом, музикою й гостями, які фотографували мене з бокалом шампанського, а потім — з новоспеченим чоловіком. Чоловіком. Господи.

Максиміліан.
Ну от хто називає так дитину? Це ж не ім’я, а якісь французькі канікули з історичним післясмаком. Але дивно… йому це личить. І те, як він вимовив його, з тією самою впевненістю, якою деякі люди замовляють стейк із кров’ю — Максиміліан Ровенський — змусило мене на мить забути всі питання.

А ще він симпатичний.
А ще — спав на розкладачці.
А ще — погодився на це божевілля, наче ми справді в комедії про кохання, яку показують по телевізору на Новий рік.

— Ірооо! — Яна ввалилася в офіс, як буря, з кавою в одній руці і торбою з парфумами в іншій. — Ти серйозно вийшла заміж?

— Ні, мені це наснилося, — буркнула я й закинула сумку під стіл.

— І хто цей красень? Ми на весіллі тільки ім’я почули, бо ти одразу в танець, потім у фотосесію, потім у салат...

Я зробила ковток кави. Розчинна. Мда. Мабуть, навіть смачніша, ніж та, що сьогодні зранку пив Максиміліан. І не виплюнув, до речі. Герой.

— Він охоронець. У “Veritas Capital International”.

— У кого?! — Яна ледь не розлила свою каву.

— У “Veritas”. Знаєш таку?

— Звісно знаю! Це ж якась крута міжнародна компанія! В них навіть рекламні щити блищать. А охоронець... ну, слухай, він гаряченький. У формі, певно, виглядає...

— Я не знаю, як він виглядає у формі. Я бачила лише у сорочці. І брюках. І ковдрі, яка лежала під моїм ліжком.

— Ти ж не…

— Ні! — я скинула на неї ручку. — Спав на розкладачці! Мій хіт сезону — алюмінієве ліжко з ефектом “кінець хребта”.

— І він залишився?

— Уяви собі — так. І ми тепер “пара” і живемо разом, щоб усі повірили.

— Тобто… ви справді будете жити разом?

— Ага. “Правдоподібність”, “логіка”, “Костя побачить і з’їсть свої капці” — все це зараз наша стратегія.

— Це ж ідеально! Помста з присмаком кохання.

— Без кохання, — уточнила я. — Просто план.

— Угу, угу. Сама собі віриш? — Яна підморгнула. — А в нього хобі є? Домашні улюбленці? Привиди в шафі?

— Кота не любить. Мого. Петрушку. А Петрушка — його. Вони сьогодні зранку обмінялися поглядами на рівні “ти тут довго?”

— Іро… — Яна притисла долоню до грудей. — Я хочу серіал. Про вас.

— Спочатку давай доживемо до другої ночі. Хоча б без того, щоб він впав із розкладачки.

Ми засміялися.
Можливо, це й було найбожевільніше рішення в моєму житті.
Але… як не дивно — воно зовсім не здавалося неправильним.