Розділ 4

Максиміліан

Ранок. З болем у тілі й котом у душі.

Я прокинувся не від будильника.
І не від світла, яке зазвичай лагідно фільтрується крізь автоматичні штори в моєму пентхаусі.

Я прокинувся від болю.
Точніше — від того, що боліло все.

Рука — заніміла.
Шия — не хотіла повертатися.
Хребет — наче пройшов марафон на кришках від пива.

Я поворухнувся і розкладачка підо мною скинула звук, як рояль, що впав із четвертого поверху. Від дотику кожної пружини мені хотілося викликати швидку і масажиста. Бажано — одночасно.

Я сів, потер очі і…

— Що за… — пробурмотів я.

Прямо переді мною, на підлозі, сидів кіт.
Сірий. Гладкий.
Дивився на мене так, ніби я зайняв його законне місце в житті Ірини. І в хаті.
Його очі були підозріло розумні. Хвіст ритмічно тіпався по підлозі, як метроном.

— Що? — спитав я. — Я тут тимчасово. Не дивись так. Я її чоловік.

Кіт зняв погляд і…
Украв мою шкарпетку.
Просто підхопив лапами і побіг на кухню, як ніндзя з чорного ринку.

Я, кульгаючи й вигинаючись як п’яна антилопа, доплентався до кухні. Там — Іра.

Вона вже була одягнена, зав'язала волосся в недбалий пучок і наливала каву.
Кухня була скромна, але тепла. На столі — пластівці в мисках, поруч — моя шкарпетка, з якого кіт робив гніздо.

— Твій кіт вкрав мою шкарпетку, — повідомив я, сідаючи. — І, схоже, мене ненавидить.

— Петрушка всіх ненавидить спочатку. Але потім або звикає, або тікає знову в підвал. — Вона усміхнулась і подала мені чашку. — Кава?

Я ковтнув і…
Чесно, я ледь не виплюнув усе назад у чашку. Але стримався.
З гордістю і мужністю. Як герой, який випив болотяну воду заради порятунку світу.

— Це… цікаво, — сказав я.

— «Цікаво» — це коли в супі волосся. А це — просто розчинна кава «Золотий млин». Ти не в захваті?

— Я просто звик до трохи… іншої кави.

— Я теж. Але вона коштує, як оренда цієї квартири, тому — ласкаво прошу до реальності.

Я усміхнувся.
Це було… ново. Це було… не я.
І чомусь мені це подобалось.

— А пластівці?

— З молоком. Справжнім. Не мигдалевим, не вівсяним. Коров’яче.

— Авокадо є?

— Є ножик. Можеш вирізати з повітря.

Кіт повернувся на кухню, сів поруч з Ірою і вперся в мене поглядом.

— Тобі слід з ним поговорити, — сказав я. — Він не прийняв мого вступу до вашої родини.

— Це ще не родина. Це місія.

— О, то я агент під прикриттям?

— Ти — чоловік на випробувальному терміні. І вже втратив одну шкарпетку.

Я засміявся.

І знаєш… це був найкращий ранок за останній рік.
Без Колумбійської кави, без пашоту, без ідеальності.

Але з Ірою. І Петрушкою. І пластівцями, які хрумтіли трохи голосніше, ніж розкладачка минулої ночі.

Життя починалося. Химерно. Але по-справжньому.

Ірина

Ранок. Ключі, маршрутка і хтось дуже близько.

Я рилася у верхній шухляді кухонної тумбочки. У цій шухляді був справжній архів випадкових речей: інструкція до праски, ключі від чогось, чого я вже не маю, петелька від штори і… нарешті.

— Ага! — я переможно витягла запасний ключ. — На, це тобі. Якщо що — не забудь полити кактус.

— Який саме з чотирьох?

— Той, який кривий. Він мій улюблений.

Максиміліан вже теж був на ногах — причесаний, у своїй вчорашній сорочці, яка чомусь виглядала так, ніби він тільки з обкладинки журналу, а не ночував на розкладачці. Дивовижна людина.
Або робот.

— А ти куди? — спитала я.

— На роботу.

— Ого. А де ти працюєш?

— Охоронцем. У… Veritas Capital International.

— У кого-кого? — я насупила брови.

— Veritas. Міжнародна компанія. Складна назва. Довго писати.

— Ну нічо так, звучить серйозно. Тобто, ти з тих охоронців, які з навушником і поглядом типу "зараз я тебе поглядом уб'ю"?

— Залежить від порушника. — Він усміхнувся.

— Слухай, то нам по дорозі. Поїхали разом на маршрутці?

Він, здається, на секунду завис. Можливо, у його світі слово "маршрутка" — це щось із музею побуту. Але зібрався й кивнув.

На зупинці вже було людно. Я підняла руку, зупиняючи маршрутку. Вона загальмувала з характерним звуком — ПШШШ, як старий чайник. Ми застрибнули всередину.

І тут почалося.

Люди. Багато. Дуже. Люди.
Жінка з тортом, який пахнув вершками й ризиком.
Чоловік, який пахнув… ну, скажімо, він пережив важкі три дні.
Малюк, який жував щось фіолетове, і пильно дивився на Максиміліана, як на супергероя без плаща.

Я трималась за поручень, але хтось штовхнув, і моя рука зісковзнула. Я вперлась у…
Максиміліана.

— Вибач! — пролепотіла я, намагаючись вирівнятися.

— Тримайся за мене, якщо хочеш, — спокійно сказав він.

— Що?

— Щоб не впасти.

І я…
Ну, я трималася за нього.
Його рука була теплою. Надійною. Плече — твердим.
Він не пах одеколоном — пах впевненістю. І трохи кавою зранку. І, можливо, моїм шампунем.

Я дивилась у вікно. Робила вигляд, що мені цікаво, як там погода.
Але насправді я думала, як це все… дивно.
Я стою у маршрутці. Поруч — мій фейковий чоловік. За якого я вийшла заміж учора. Спонтанно. В імпульсі. У весільній сукні.

І він охоронець. У Veritas Capital International.

(Але з таким профілем, що йому швидше пасував би смокінг і секретна місія.)

— Моя зупинка, — сказала я, коли ми під’їхали.

— Удачі.

— Дякую. Тобі теж… бережи там той капітал.

— Постараюсь.

Я вийшла.
І поки маршрутка рушала далі, я ще раз кинула погляд назад.
Він стояв, тримаючись за поручень, серйозний, високий. І вже зовсім не чужий.