Розділ 2

Ірина

Весілля. Імпровізація з присмаком шампанського і помсти.

— Ви серйозно? — спитав він.

— Я ніколи не жартую, коли у мене туш водостійка.

Ми увійшли до РАЦСу, як пара, яка… ну, як пара, що щойно познайомилась біля «Жигуля». Я трималася впевнено, хоча серце стрибало десь у діапазоні “мажорна паніка”.

У реєстраторки вирячились очі — не на нас, а на сукню й мій впевнений крок. Вона, певно, подумала: “О, ще одні, що запізнилися.”

— Ви на 14:00? — запитала вона.

— Так, — кажу. — Ми… це… трохи затримались. Але ми тут. Разом. Двоє. Один з одним. Наречена й наречений. Саме так.

Максиміліан стояв поруч — спокійний, мов айсберг, і такий же дорогий на вигляд. Сорочка білосніжна, погляд — спокійно-незбагненний. Мені хотілося його штурхнути й запитати: «Ти взагалі розумієш, що ми зараз робимо?»

— Прізвище, ім’я, по батькові? — питає реєстраторка. — Чоловік перший.

Він обернувся до мене й прошепотів: — Готова?

Я кивнула.

— Ровенський Максиміліан Артурович, — сказав він.

Я кліпнула.

— Ого. Шикарно звучить. Як ім’я лиходія з романтичної драми. — Усміхаюсь. — Мене звати Ірина Богданівна Синичка. Зі Симча, якщо цікаво.

— Це де?

— Далеко.

У цей момент двері прочинились, і… звідти з’явився чоловік. У чорних окулярах, серйозний, мов охоронець президента. Він хотів щось сказати, але Максимільян різко глянув на нього і сказав:

— Це мій друг. Гліб. Він буде свідком.

Гліб моргнув. Подивився на мене. Подивився на реєстраторку. І... кивнув.

— Так, звісно. Я свідок. Дуже радий. Ніколи ще не був свідком весілля, на якому не знав наречену до п’ятнадцяти хвилин тому.

— Все ж відбувається вперше, — кинула я. — Хай буде весело.

Ми рушили до залу. Там вже сиділи гості — родичі, друзі, тітка Люба з Глинська, бабуся, яка мене благословила по Viber.

І от коли ми вже стояли перед столом реєстратора — раптом... Костя.
Підійшов ззаду, взяв мене за руку.

— Іро, що ти робиш? Ми мали…

Я різко повернулась.

— Ми не мали нічого. Ти цілувався з Настею. Я це бачила. І я... вийду заміж. Просто зараз. Але не за тебе.

Він виглядав так, наче його переїхав той самий білий «Жигуль».

— Але це жарт?

— Ти мені вже зробив жарт, Костю. Тепер моя черга.

Я подивилась на своїх батьків. Мама закривала рота долонею, тато вже встиг дістати телефон (певно, щоб шукати, хто такий "Ровенський").

— Потім усе поясню, — шепнула я. — Серйозно. Просто... зараз — весілля.

І ми підписали.

Поки всі плескали, я дивилася на Максиміліана. Його обличчя було незворушне, але очі... в очах жевріло щось дивне. Зацікавленість? Гра? А може — та сама пригода, якої він не планував.

— Ви тепер чоловік і дружина! — оголосила реєстраторка з пафосом.

Я розсміялась. Голосно. Весело. Без краплі жалю.

І прошепотіла:

— Що ж, “чоловік”… Це починає мені подобатися.

Максиміліан

Святкування весілля, яке я не планував

Якщо коротко: я скасував переговори з інвесторами з Сінгапуру заради дівчини, яка навіть не знає, хто я такий.
І це було… приємно.

— Ровенський Максиміліан Артурович, — сказав я в РАЦСі, чітко, як звик говорити під час офіційних заяв.
Вона кивнула.

— Ого. Шикарно звучить. Як ім’я лиходія з романтичної драми.

І все. Жодної реакції. Ні натяку, що їй щось відомо. Ні здивування, ні “ого, ви той самий?..”
Просто — “ого”.

Це було найосвіжаюче “ого” у моєму житті.

Коли ми вже виходили з РАЦСу й сідали в машину, я нахилився до Гліба:

— Відміни усе на сьогодні. Зустрічі, дзвінки, Zoom із Кореєю. Все переносимо.

Гліб, не кліпнувши, відкрив телефон.

— Ага. То ви все ж таки одружились. Іронічно. Я думав, ваш шлюб буде обговорено у трьох раундах адвокатських переговорів.

— Глібе…

— Вже скасовую. Ви, до речі, вільні тепер назавжди. Офіційно. Ви чоловік. — Він кивнув. — А я, мабуть, піду додому, поки мене не потягнули на весільні танці.

— Іди. Ти вільний.

— О, як це приємно чути з вуст мільярдера. — Він підморгнув і зник з горизонту так тихо, як тільки можуть зникати професійні помічники з IQ 160.

Ми приїхали до ресторану. І ось тут почалося…
Це не був ресторан, де подають тартар з тунця на кристалах льоду.
Це був... "Рай у Глечику". Назва світилася неоном на стіні, яка все ще пахла фарбою. Всередині — гірлянди, повітряні кульки, живий саксофоніст (який ще й вів конкурси), і бабуся, яка не соромилась кричати “гірко” до будь-кого, хто проходив повз.

Я сів за стіл поруч з Іриною. Вона виглядала абсолютно невимушено — їла салат “Олів’є”, сміялася з Яною, і пила шампанське з пластикового келиха, немов так і має бути.
Я дивився на неї.
І ловив себе на думці: вона не намагається справити враження. І цим вражає найбільше.

— Все добре? — запитала вона, підсунувши мені тарілку з голубцем. — Ви виглядаєте трохи… дорого для цього залу.

— Я нормально. Просто... не планував весілля на сьогодні.

— Ха! А я взагалі не планувала, що вийду заміж за незнайомця. Але, бачите, життя — це серіал без сценарію.

Вона усміхнулася мені так, ніби ми знайомі сто років.
А я… я почав розуміти, що ця імпровізація — це найцікавіше, що зі мною траплялось за останнє десятиліття.

Поруч почали роздавати тортик. На фоні заграла пісня весільних вечорів — «Ой, хто п'є, тому наливайте».
Я випив шампанського. Трохи кислого, трохи теплого. Але чомусь — смачного.

І сказав сам собі:
"Ровенський, вітаю. Ти тільки-но увійшов у пригоду, на яку тебе не підписували. Але з якої вже не хочеш втікати."