Розділ 1

Максиміліан

Липень. Київ.

Я ніколи не думав, що білий «Жигуль» стане точкою біфуркації мого життя. Але от я стою, притулившись до його розпеченого капота спиною, і слухаю, як вічно невдоволений партнер з Дубая нудно жує про «інвестиційні горизонти».
Сонце пече. Сорочка прилипла до спини. Дзвінок усе ще триває.

— Так, я все чув, — киваю в порожнечу, вдивляючись у своє віддзеркалення в лобовому склі чужої машини. — Вишлемо презентацію до кінця дня. Гаразд. До зв’язку.

Клац. Нарешті тиша.
Я виймаю телефон з вуха, вдихаю. І саме в цей момент чую голос:

— Привіт. Одружишся зі мною?

Я повертаю голову.
Вона стоїть переді мною. Весільна сукня. Вуаль. Карі очі, які дивляться прямо і без страху. На обличчі — не істерика, не розпач, не нервовий зрив. Просто — тверда рішучість і дивна, майже іронічна спокійність.

— Перепрошую? — я автоматично перепитую, впевнений, що перегрівся на сонці.

— Я серйозно. Мені потрібно, щоб хтось одружився зі мною просто зараз. Можу навіть заплатити. — Вона дістає з маленького білого клатча картку, показує, як докази свого божевілля. — Ну?

Мій мозок зависає. Я наче все ще на лінії з тим партнером із Дубая, і це його якийсь дивний гумор. Але ні — це не Zoom. Це реальність.
Я бачу, як вона стоїть, босоніж на плитці перед РАЦСом, і дивиться тільки на мене.

На задньому плані, за її плечем, Гліб відчиняє дверцята Rolls-Royce, робить крок уперед, готовий щось сказати.
Я піднімаю руку, ледь помітним жестом зупиняючи його. Вона цього не бачить. Вона бачить тільки мене.

Я не знаю, чому.
Можливо, через її голос — прямий, без жодного благання.
Можливо, через очі — ті самі, в яких немає ані граму фальші.
Або, можливо, тому, що мій графік нарешті зламався, і в цьому хаосі є шанс — не планувати.

Я кажу:

— Добре.

Вона кліпає, здивована, мабуть не чекала, що я погоджуся так легко.

— Серйозно?

— Абсолютно.

І ми йдемо до РАЦСу. Не сказавши більше ні слова.
А я все ще не знаю її імені.

Ірина

За 15 хвилин до "Привіт. Одружишся зі мною?"

Мені було гаряче не лише тому, що липень, і не тому, що сукня занадто щільна — хоч я просила швачку не робити корсет "як бронежилет".
Мені було гаряче, бо я нервувала. Ну, як "нервувала"... Дратувалася.
Уже сорок хвилин я стою в кімнаті для нареченої, готова. Повністю. Макіяж, зачіска, серветки під пахвами — на випадок емоцій, які, як відомо, псують атлас.
А Кості все нема.

Яна — моя найкраща подруга і свідок — пішла шукати його вже вдруге.
А Настя — інша подруга, та, яка завжди “жартує на межі флірту” з усіма чоловіками, — кудись теж зникла.

Я сіла на диванчик, втягнула живіт, підняла сукню й почала розглядати свої пальці. Манікюр — ідеальний. Нерви — ні.

А потім двері відчинилися. Яна увірвалася в кімнату так, ніби її вдарило струмом. І зупинилася.

— Іро... — сказала вона, і в її очах була одна емоція: паніка.

— Що? — я встала.

— Не заходь туди, будь ласка.

— Куди?

— Просто... не заходь.

— Яна, ти зараз не просто зіпсуєш мені весілля. Ти його підірвеш. Що сталося?

І, звісно, я вийшла. Тому що якщо мені щось кажуть "не роби" — я саме це і роблю.

Я пройшла коридором і розчинила двері в іншу кімнату. І там...

Костя. Мій наречений. У костюмі.
Настя. У сукні подружки нареченої.
Його руки — на її талії. Її руки — на його шиї. Їхні губи — один в одного.

Мене не кинуло в жар. Не перекосило від ревнощів. Не затрясло.
Мене... відпустило.

Я стояла. Дивилася. І відчула, як щось усередині мене клацнуло.
Все.
Кінець.

Я зачинила двері. Рівно. Акуратно.

— Яна, — сказала я, — йдемо.

— Куди?

— Подихати. І купити нового чоловіка.

Ми вийшли на вулицю. Сонце било прямо в очі. Весільна сукня парила шкіру. Яна щось шепотіла типу: "Може, то було непорозуміння? Може, тобі здалося?.."
А я стояла.
І думала: за ресторан заплачено. За залу РАЦСу — заплачено. Там родичі. Там торт. Там шампанське.

І тоді...
Я його побачила.

Він стояв біля білого «Жигуля», притулившись до машини, в білій сорочці, з телефоном у руці.
Виглядав не як мій наречений — і це вже було плюсом.
А ще — виглядав як чоловік, який би міг погодитись на щось дурне.

— Яна, — кажу я, — чекай тут.

— Іро, що ти задумала?

— Помсту. А може — нову главу.

Я підійшла до нього, глибоко вдихнула і сказала перше, що спало на думку:

— Привіт. Одружишся зі мною?