Розділ 8

«Ну що ж… І цього варто було очікувати.» - глибоко зітхнула я і побрела до валізи за аптечкою, яку завбачливо прихопила в дорогу. Звісно, неочікувана хвороба мого сина, як напевно і в кожної матері, спочатку викликала в мене приступ паніки. І я вже готова була бігти куди-завгодно і волати про допомогу. Проте, обдумавши все як слід, я зрозуміла, що ця реакція Матвієвого організму має цілком звичайну назву – акліматизація.

Більшість з вас, хто хоч раз змінював кліматичні пояси задля відпочинку, певно стикалися із таким дійсно вагомим мінусом, як хвороба. Неприємні відчуття можуть певною мірою завадити насолодитися довгоочікуваним релаксом. Проте, не варто одразу впадати в паніку і приковувати себе чи своїх дітей до ліжка, забороняючи навіть неквапливі прогулянки. Свіже повітря, а тим більш морське, насичене корисними та поживними мікроелементами – саме те, що необхідно для кволого організму, щоб перебороти захворювання. Зачекайте кілька днів – і від ваших неприємних відчуттів не залишиться й сліду.

Саме цим я себе і заспокоювала, передаючи Матвію термометр. Як кожна мати я готова була на все, аби тільки моя дитина росла здоровою та щасливою. Але я також розуміла, що не можу завжди його оберігати від усіх неприємностей та хвороб. Адже саме завдяки їм ми стаємо сильнішими, як в прямому, так і в переносному значенні. Я в змозі лише підтримувати сина всіма можливими способами та підказувати правильний шлях для подолання перешкод, якими б значними вони не були.

- Майже 38º. – я глибоко вдихнула, намагаючись вирівняти своє прискорене серцебиття – Сонце, що ще тебе турбує, крім головного болю та в’ялості?

Синуля на кілька секунд задумався:

- Боляче ковтати і холодно…

Я з розумінням кивнула і попрямувала до комоду за пледом. Вкривши ним свого бідосю, я турботливо підтикнула краї та продовжила допитуватися:

- Щось ще? – помітивши зніяковілий погляд Матвія, я поспішила його заспокоїти – Не хвилюйся, сонце. Мама поряд. І ти можеш мені розказати все-все.

Нарешті після кількасекундної затримки Матвій просипів:

- Іще животик болить…

- Іще животик… - ехом пробурмотіла я і знову глибоко зітхнула.

Виходу не було. Потрібно звертатися до лікаря. Тільки як сина самого лишити в номері, тим більше хворого? Доки я ламала голову над вирішенням цієї проблеми, почувся стук у двері.

Менше всього я зараз бажала бачити когось. Для мене наразі не існувало більше нічого і нікого, крім мого сина, який мимоволі тремтів під пледом. Зробивши собі в голові замітку змінити плед на теплу ковдру, я все ж неохоче попрямувала відкривати непроханому гостю. Ледь прочинивши двері, я визирнула із-за них, маючи намір прогнати візитера геть, хто б там не був. І заклякла, побачивши в коридорі усміхненого Юрія.

Доки я намагалася дібрати слова, чоловік затараторив:

- Ми з Аріною вирішили відвідати ресторан татарської кухні. Зовсім недалеко. – він махнув рукою кудись в сторону – Не бажаєте приєднатися?

- Пробачте, але… - я на мить запнулася, збагнувши, що зовсім забула про вечерю – Іншим разом.

Усмішка Юрія сіпнулася, а медові очі вп’ялися в мене з підозрою:

- У вас все в порядку?

- Так!... не думаючи вигукнула я, і в наступну ж мить виправилася – Ні… Вам краще не входити. – я зиркнула в сторону сина – Матвій… він… захворів. А у вас маленька донька…

Я не встигла договорити, як Юрій із серйозним поглядом штовхнув двері та впевнено направився до Матвієвого ліжка.

- Які симптоми? Що болить? – зацікавлено запитав він.

Опинившись поруч із хворим, Юрій знову привітно посміхнувся:

- Як ти, козаче? Погано себе почуваєш?

Матвій мовчки кивнув. Чоловік повільно опустився поруч на ліжко і приклав долоню до лоба мого бідосі.

- Так, температурка є. Але це не страшно. – ласкаво промовив він, звертаючись виключно до Матвія – Твій організм вирішив трішки «пожартувати», але це швидко пройде. Ось побачиш!

- Ти… - я нарешті здогадалася подати голос і тут же себе виправила – Ви…

- Можна на «ти». – лагідно перебив Юрій, переводячи на мене свій привітний погляд – Так простіше спілкуватися. Давно це в нього? – його очі знову щиро посміхнулися до Матвія.

- Десь годину точно. – знервовано відповіла я – Ми якраз були на горі. Я спочатку не звернула увагу на його нетипове мовчання. Аж потім, коли ми спустилися… - мене враз осяяла думка – Ви… ти – лікар?

Юрій стверджуюче кивнув.

- Педіатр, якщо точніше.

Я глибоко видихнула і відчула, ніби з моїх плеч звалилася гора заввишки з Еверест. Я відчула слабкість в ногах і тут же плюхнулася в крісло, що стояло поряд. І тільки зараз зрозуміла, наскільки я вимоталась.

- Ти не уявляєш, яке це для мене полегшення! – мій голос знову був під контролем – Я не знала як мені лишити його самого в номері й де шукати лікаря о… - я зиркнула на годинник – Восьмій вечора?!

Неймовірно, як швидко біжить час!

Юрій кивнув, погоджуючись з моїми словами.