Розділ 7

Кілька годин в аквапарку пролетіли немов одна мить. За цей час дітвора встигла і досхочу накататися з гірок, і поласувати талим морозивом, яке продавали у кіоску неподалік, і навіть обпекти свої плечі та груди на полудневому сонці. Я одночасно намагалася втамувати свій головний біль, викликаний галасом, що стояв довкола, та слідкувати за Матвієм, котрий ганяв поміж гірками, немов торпеда. Кілька разів я прагнула докричатися до сина крізь гучний гамір, щоб був обережним. Проте, збагнувши, що мій голос тоне в цьому несамовитому морі гомону, полишила свої відчайдушні спроби.

Більш за все я хвилювалася як Матвій втримається на поверхні величезного басейну після спуску. І навіть присутність Юрія, який стояв по пояс у воді та пильно слідкував за нашою малечею не справляла ніякого ефекту на мої материнські інстинкти. Щоразу як син опинявся на верхівці гірки та під дією гравітації із голосним криком стрілою спускався донизу, мій подих перехоплювало, а серце починало невпинно калатати. Треба віддати належне Юрію, який після чергового спуску ловив Матвія та як мудрий наставник показував плавні рухи, щоб втриматися на поверхні.

З кожною невдалою спробою сина я хапалася за голову. Юрій же навпаки зберігав цілковитий спокій та наполегливо повчав Матвія, щоразу підтримуючи його, коли той на секунду зникав під водою. І ось коли, нарешті, після нескінченних проб та помилок моєму сину самостійно вдалося винирнути, я не змогла стримати сліз щастя. Аріна, яка вміло дрейфувала неподалік на поверхні басейну та теж стала свідком досягнення Матвія, з голосним сміхом заплескала в долоні. А вираз обличчя мого сина… його потрібно було бачити! Ще одна підкорена «вершина», ще один успіх – і його очі засяяли немов новорічні вогники. Гордовито випнувши груди вперед, немов індик, Матвій знову кинувся до сходинок, які вели до вершини гірки, щоб повторити свій «подвиг».

Врешті, після кількагодинних підйомів та спусків я помітила, що «батарейка» мого сина починає сідати. До того ж, наближався час обіду. Пора було повертатися у готель.

Спочатку синуля категорично заперечував свою втому і відмовлявся покидати водне царство. Я зітхнула, адже добре знала, що відтягнути його від гірок буде ой як нелегко. Мені прийшлося проявити неабияку винахідливість аби змусити Матвія залишити аквапарк. І тільки діставши від мене тверду обіцянку невдовзі знову сюди повернутися, синуля все ще доволі неохоче поплентався до роздягальні.

Дорогою до готелю малеча, граючись і підстрибуючи від захвату, вирвалась уперед, змушуючи нас з Юрієм похапцем крокувати слідом. Ще зовсім недавно блакитне небо тепер знову заволокло хмарами. Проте, цього разу грізного тропічного шторму можна було не боятися. Морський бриз злегка колихав віти дерев та забавлявся моїми розпатланими кучерями. Сховане за щільними хмарами тропічне сонце вже не палило так нещадно, як вранці. То ж у повітрі відчувалася блаженна свіжість, яка так і спонукала проводити більше часу на вулиці.

Після вчорашнього шторму морські хвилі й досі були брудними, що відбивало усяке бажання поринати у них. До того ж, після божевільної активності в аквапарку дітям потрібен був перепочинок від води. То ж, по дорозі до готелю, розмовляючи із Юрієм, я паралельно міркувала над тим, чим нам з Матвієм зайнятися після обіду. Адже чудово знаючи енергійний темперамент мого сина, я була більш ніж впевнена, що сидіння півдня у номері для нього буде мукою.

Пообідавши, ми з Матвієм розслаблено розтягнулися на своїх ліжках. Моє пильне око помітило, що синуля раз у раз вовтузиться на місці та мимоволі скривлюється. Збагнувши в чому річ, я підійшла до нього та повернула спиною до себе. Ну звісно! Чого і варто було очікувати після цілого ранку, проведеного на палючому сонці. Плечі сина прямо таки пашіли від надмірного впливу ультрафіолету і тепер по кольору нагадували свіжо зварених омарів. Я приречено зітхнула і попленталася до валізи за пантенолом.

Ретельно замастивши опіки, я наказала Матвію деякий час полежати на животі, а сама підійшла до дверей, що вели на балкон. Блукаючи очима по високому гірському хребту, я дійшла його краю і раптом мене осяяла слушна думка.

- Матвію! – захоплено вигукнула – Чи не хотів би ти піднятися на гору?

Синуля на мить задумався, а потім пролепетав:

- А ми не впадемо звідти?

- Ні, сонце. – ласкаво посміхнулася я – Та є там одна безпечна вузенька стежечка, яка доведе нас до самісінького краю. – я присіла на ліжко до сина і продовжила – Колись багато років тому ми з дідусем та бабусею витратили чимало часу, щоб піднятися на цю гору. Проте, коли ми там опинилися, то були в захваті від краєвиду, який розкинувся перед нами. Повір, та картина варта того, щоб на неї поглянути.

Матвій на деяку мить задумався, а потім радісно закивав головою.

- Ну що ж, чудово! – я з полегшенням видихнула – Цим і займемось після відпочинку.

Синуля знову з головою занурився у свій віртуальний світ, а я засіла у кріслі з альбомом у руках, плануючи завершити накінець портрет Матвія та Аріни.

Щоразу беручи у руки пензлик або олівець, я ніби втрачала зв’язок із довколишнім світом та поринала у власний світ неосяжних фантазій. Наш мозок – неймовірна річ, яка здатна створювати дивовижні картини, натхненні реальністю та прикрашені нашою уявою. І я безмежно рада, що завдяки своєму таланту маю можливість виплеснути на папері увесь цей барвистий фонтан, який струменіє із самого мого єства, часом змушуючи засиджуватися за альбомом аж до глибокої ночі.