Розділ 6

Не знаю скільки часу минуло, перш ніж я збагнула, що з кімнати не чутно ні звуку. Матвій теж, як не дивно, зберігав мовчання. Підозрюючи, що Юрій з Аріною повернулися до свого номеру, я глибоко зітхнула, зиркнула в дзеркало і рішуче відчинила двері. І так і завмерла на місці. В нашому кріслі, зручно вмостившись, сидів Юрій із сплячою донькою на руках. «Бідне дитя! Стомилося від пережитого.»

Ледь зачувши клацання замка, чоловік різко підняв голову і я побачила його медові очі, повні невимовної вдячності. Він поволі піднявся і обережно, щоб не потривожити сплячу красуню, поклав її назад у крісло. Турботливо розправивши зім’яте платтячко доньки, Юрій жестом вказав на балкон. Я підвела Матвія до ліжка, сунула в руки планшет і пошепки попрохала вести себе тихо, щоб не розбудити Аріну. Поважно кивнувши у відповідь, син схопив з тумбочки навушники і з головою поринув в улюблену гру.

Я же неквапливо підійшла до балкону та обережно відчинила двері. Недавня негода пройшла, лишивши після себе блаженну прохолоду та освіжаючий вітерець. Здалеку знову наближалася яскрава небесна синь, повільно відсуваючи грозові хмари все далі й далі за гори. Мимоволі замилувавшись відкритою картиною, я підійшла до перил, закрила від задоволення очі та вдихнула на повні груди. Тільки відчувши поруч із собою рухи, я згадала, що не одна.

Юрій повільно підійшов та поклав руки на перила, поруч з моїми. Деякий час ми все ще не промовляли ні слова, занурені кожен у свої думки. І я раптом збагнула, що мені це приємно. Хоч я і знаю цього чоловіка лише кілька днів і наше перше знайомство було доволі… специфічним, поруч із ним я відчувала дивний спокій та умиротворення.

- Ви не можете собі уявити, наскільки я Вам вдячний! – оксамитовий голос Юрія знову звучав рівномірно та ласкаво, як під час нашої першої зустрічі.

- Чому ж? Цілком можу. – заперечила я, повертаючись обличчям до співрозмовника. І побачивши його запитальний погляд, продовжила:

- Коли Матвію було чотири ми з батьками збилися з ніг, гукаючи цього малого бешкетника по всьому подвір’ї. Під кінець я вже не знала, що й думати і куди бігти, шукаючи допомоги. Я була готова на все, лиш би знову обійняти свого сина. І раптом ніби нізвідки з’явився Михась. Мій чоловік. – уточнила я, зиркнувши на Юрія – Він в той час перебував на службі. І лише на кілька годин зміг вирватися із самого пекла. – я з силою ковтнула – Побачивши у нього на руках свою згубу, я спочатку не могла збагнути, як він міг там опинитися. Доки пізніше Михась не розповів, що випадково натрапив на Матвія дорогою від зупинки. Скільки я не намагалася, так і не змогла витягнути в сина інформацію про те, що він робив увечері на спорожнілій вулиці.

Із розумінням посміхнувшись, Юрій мотнув головою:

- Ех.. діти, діти… У їхньому віці все сприймається як гра, захоплююча пригода чи щось подібне. Я саме розмовляв по відеозв’язку, коли Аріна раптом уявила себе коником і прийнялася скакати довкола. Ніякі зауваження не змушували її заспокоїтися. То ж мені прийшлося гримнути на неї. – чоловік прикрив очі та відвернув обличчя в бік – В той момент я був настільки роздратований, що мені стало важко себе контролювати. І тільки десь через півгодини, закінчивши розмову, я зрозумів, що накоїв. – він глибоко зітхнув і продовжив – Я обшукав весь номер – Аріни не було ніде. Іще ця гроза. І тоді на мене напала така ж паніка, про яку Ви щойно говорили. А коли я увійшов у Ваш номер і побачив свою доньку живою та неушкодженою, то відчув себе ніби після багатокілометрового марафону. – Юрій повернувся і вп’явся в мене своїми світлими очима – Дякую. За допомогу.

Я знизила плечима і промовила:

- Послуга за послугу. Тепер ми квити.

На мить чоловік завмер, дивлячись на мене запитальним поглядом. Лише через кілька секунд до нього дійшли мої слова і він, мотнувши головою, серйозно промовив:

- Не зовсім вдале порівняння.

- Розумію. – поспішила запевнити я – Проте, після Вашого благородного вчинку я почувала себе невдячною і вирішила за першої ж нагоди відплатити добром на добро. – я зітхнула – Тільки не думала, що ця нагода трапиться так швидко. І чесно кажучи, коли побачила як Ваша дочка злякано причаїлася за горщиком, я не думала ні про що інше, тільки про те, щоб допомогти бідній дитині.

- У Вас дуже добре серце. – хрипло промовив Юрій, вп’явшись у мене своїми медовими очима.

- Мамусю, я хочу їсти. – тоненький голосок Матвія вмить розірвав той невидимий зв’язок, який раптово виник між мною та Юрієм.

Ніяково посміхнувшись, я обійняла сина, який насторожено підійшов до мене і лагідно мовила:

- Йдемо, сонце. Саме пора вечеряти.

Надворі вже дійсно почало темніти. І важкі хмари, які все ще частково закривали небо, стрімко неслися на невидимих повітряних потоках, підсвічені знизу жовтогарячими промінцями призахідного сонця. Де-не-де почали спалахувати вуличні ліхтарі та вивіски на розважальних закладах, приваблюючи до себе туристів, які встигли занудьгувати під час нетривалого тропічного шторму.

Увійшовши до кімнати, я помітила, що Аріна якраз щойно прокинулася і неквапливо протирала свої заспані оченята.

- Гей, сонька, досить спати. Ходімо вечеряти. – турботливий батько вже був тут-як-тут і схопив своє дитя, прямуючи до дверей. Аж тут його погляд упав на малюнок, який я ще не встигла закінчити.

Різко зупинившись, Юрій схопив альбом і з подивом втупився в обличчя Аріни та Матвія, які дивилися на нього із листка, немов живі.