Розділ 5

Час на пляжі пролітає, наче мить. Не встигли ми з Матвієм насолодитися морськими розвагами та новим знайомством, як потрібно було повертатися до готелю, щоб не пропустити сніданок. Емоції сина прямо таки лилися через край від захвату, то ж мені довелося вдатися до хитрощів, щоб змусити його залишити цей райський куточок. Пообіцявши Матвію наступного разу допустити його до водних атракціонів, я подумки зробила собі замітку щоразу перевіряти наявність гаманця при виході з номеру. І так соромно було перед Юрієм за наше перше зіткнення. Тепер же він змусив мене почуватися винною, що геть не подобалося. То ж я вирішила за найпершої можливості віддячити йому. Правда, коли в мене трапиться така нагода я не знала.

Поснідавши, ми з Матвієм піднялися у свій номер, щоб перечекати полуденну спеку. Коли синуля знімав футболку, я помітила легку гримасу на його обличчі.

- Сонце, ану підійди до мене. – попрохала я, підозрюючи недобре.

Так і було. Щойно Матвій повернувся до мене спиною, я помітила що його плечі прямо таки палали внаслідок постійного перебування на сонці. І не врятувала навіть пляжна парасоля, під яку я час від часу заганяла моє мале дельфіня. Ну що ж, вітаю! Ось тобі й перший мінус курортного відпочинку. Не пройшло й двох днів. Глибоко зітхнувши, я дістала із валізи пантенол і стала намащувати розчервонілі плечі сина. Попередивши його про неминучі больові відчуття, я попрохала поки не лягати у ліжко. То ж синуля тут же схопив планшет і вмостився у кріслі, готовий знову зануритися з головою у віртуальний світ. Боже, дай мені терпіння!

- Матвію, поклади поки планшет на стіл. – я намагалася щоб мій голос звучав якомога серйозніше – Думаю, зараз нам саме час позайматися.

Ні тихий стогін відчаю, ні сині очі, сповнені мовчазної мольби цього разу не змусили мене поступитися. Я твердо наполягала на своєму, тож Матвію не лишилося іншого виходу як, глибоко зітхнувши, відкласти планшет і зосередитися на вправах.

Я думаю, у багатьох, хто пригадує свою дитину в шестирічному віці, одразу зі спогадів виринає картинка із зарюмсаним дитячим обличчям із логопедичним підручником у руках. Це важкий досвід, який все ж необхідний для постановки правильної вимови малечі, що в подальшому значно полегшить її життя та життя батьків.

Ми вчимося на протязі усього нашого існування. Корисні уроки, через які ми проходимо, формують нас та загартовують наш дух, надаючи змогу рости і розвиватися як фізично, так і духовно. Кожна невеличка перемога відіграє важливу роль у становленні людини як особистості. З кожною підкореною сходинкою ми відчуваємо себе більш рішучішими і все впевненіше промовляємо: «Я можу! Я обов’язково це зроблю!» І не менш важливо на цій крутій життєвій дорозі мати поруч надійну підтримку і опору. В дитинстві цією опорою для нас слугують наші батьки, в молодому та зрілому віці – наші партнери та власні діти, а у похилому віці – особливо важлива підтримка наших онуків.

Так, життєві уроки нелегкі й для дорослих, не кажучи вже про дітей. Саме тому, батькам потрібно проявити максимум розуміння та терпіння, не втрачаючи при цьому контроль над власними емоціями.

Саме це я й намагалася робити, невпинно повторюючи із Матвієм логопедичні вправи. Адже недарма кажуть: «Повторення – мати навчання». І нехай під кінець в мене від напруги розболілася голова, а в сина почав заплітатися язик, той момент, коли Матвій вперше чітко вимовив літеру «ч» був вартий усіх прикладених нами зусиль. Щойно зрозумівши, що ця «сходинка» підкорена, синуля видав переможний рик і прийнявся скакати по номеру наче коник. А я відкинулася на спинку крісла, прикривши від полегшення очі. «Нарешті!»

Тепер можна і відпочити. Посміхаючись від вуха до вуха від задоволення, Матвій знову всівся у кріслі з планшетом у руках. Я ж деякий час бездумно тинялася по номеру, доки мій погляд не впав на альбом для малювання, що ніби спеціально виглядав із дорожньої сумки. В ту ж саму мить я відчула на кінчиках пальців легке поколювання. Ніби заворожена я поволі підійшла до сумки і витягла пошарпані від часу сторінки. А далі… Далі я геть забула про все, поринаючи у світ власної фантазії за покликом натхнення, що раптом пробудилося в мені, спонукаючи малювати, малювати і малювати.

Я не бачила, як за вікном поступово потемніло і не чула як здалеку зазвучали гуркоти грому, щоразу лунаючи все ближче і ближче. Я не відчувала як затерпли мої ноги від незручної пози і зовсім втратила лік часу, заглиблена у власні думки. Аж доки прямо над нами не залунав настільки сильний гуркіт, що змусив задеренчати шибки на вікнах, вирвавши мене із полону мрій. Я помітила як мимоволі здригнувся Матвій і глипнув на мене своїми переляканими синіми оченятами.

- Заспокойся, сонце. Це всього лише гроза. – лагідно промовила я, відкладаючи альбом. Я зачекала, доки не пройде оніміння в ногах і встала, щоб увімкнути настільну лампу. А буря на вікном вже щосили лютувала. Шалений вітер нахиляв верхівки високих струнких кипарисів ледве не до самої землі. Наполохані птахи з усіх сил намагалися боротися із штормовими поривами, прагнучи швидше дістатися укриття. Стурбовані люди теж розбігалися хто куди, стараючись сховатися від люті тропічного шторму. Виглянувши у вікно, я побачила як на нас із моря швидко суне суцільна стіна дощу, ніби довершуючи цю грізну картину шаленства природи. Враз мене осліпив яскравий зиґзаґ блискавиці і в ту ж мить шибки знову затремтіли від сильного удару грому.

Відсахнувшись від вікна, я прикрила тюль і відчула, як ззаду мої ноги обвели тендітні руки сина. Повернувшись, я схопила його в обійми і ми опустилися в крісло, не відриваючи зачарованого погляду від буйства стихії за вікном.