Розділ 4

Наступного ранку, ледь встигло виглянути сонце, Матвій, якого зазвичай не витягнеш із ліжка раніше 11 години, вже був повний енергії та вертунчиком кружляв по номеру. Його радісні вигуки змусили мене неохоче розліпити заспані очі, і сонно пробурмотіти:

- Синулю, змилуйся над мамою. Ще надто рано.

Проте, Матвій вже був на моєму ліжку і тут же прийнявся жваво звільняти мене від ковдри.

- Мам, вставай! Хосю на моле!

- Сонце, ну чом тобі не спиться… - глипнула на екран смартфону – о шостій годині ранку!

Я тихо застогнала і повернулася на інший бік в надії, що синуля відстане від мене і дасть змогу поспати ще з годинку. Та де там! Не встигла я стулити очі, як відчула, що маленька ручка щосили тормошить мене за плече, а лагідний голосок тихо благає:

- Ну мамусю, ну будь ласочка…

Як тут відмовиш? Глибоко зітхнувши, я змусила себе знову розтулити повіки і насилу відкинути ковдру, промовляючи:

- Ну гаразд! Збирайся вже, живчику!

Радісні вигуки сина одразу ж заповнили весь номер і він прийнявся несамовито кружляти та гасати довкола. Сповзаючи з ліжка, я помітила як Матвій, неначе торпеда, вискочив на балкон, не перестаючи при цьому голосно галасувати.

- Матвію, заспокойся! – я поспішила за сином – Тихше! Наші сусіди ще сплять! Бігом чистити зуби, якщо не хочеш, щоб я передумала!

Син миттю полетів у ванну кімнату, а я тим часом роззирнулася довкола. Яскраві промені ранкового сонця, що вже встигло піднятися, барвисто освітлювали довколишній гірський хребет, який був огорнутий сіро-блакитним серпанком. Складалося враження, ніби високі неприступні скелі дихали, немов величезний бурий ведмідь, що ось-ось прокинеться після нічного сну.

Залите сонцем селище повільно оживало. То тут, то там чулася ціла какофонія звуків, які, піднімаючись, повільно розчинялися у ранковому бризі. Ген далеко над морем виднілися широкі крила дельтаплану, а поряд з ними V-подібні силуети морських птахів. І понад усім цим розкинувся засліплюючий яскраво-блакитний купол ранкового неба, що геть там далеко на горизонті плавно зливався із блакитно-синьою гладдю Чорного моря.

Я мимохіть прикрила очі, намагаючись викарбувати у своїй пам’яті цю неймовірну картину Божої благодаті. Із мрійливих думок мене вивів жвавий голос Матвія, який, закінчивши із ранковими процедурами, поспішив приєднатися до мене на балконі. Лагідно провівши рукою по його волоссю, я залишила сина милуватися довколишнім краєвидом і попрямувала приводити себе до ладу.

Через п’ятнадцять хвилин ми вже були у коридорі, очікуючи на прибуття кабіни ліфту. Я мимоволі пригадала вчорашню пригоду на першому поверсі, від чого мої щоки знову запалали рум’янцем. «Це ж треба було бути такою необачною!» І коли, врешті, приїхав ліфт, я, все ще знаходячись в полоні власних думок, на мить завмерла перед розчиненими дверцятами. «Нікого!» Сама до кінця не розуміючи емоції, які мене охопили від цих спогадів, я різко труснула головою, намагаючись позбутися своїх бентежних думок. Матвій уже був всередині, нетерпляче тупцюючи на місці. То ж я поспішила приєднатися до сина.

Цього разу дорогою до моря синуля чемно крокував поряд, хоч я чудово розуміла як сильно йому хочеться вивільнити накопичену енергію. Коли він в черговий раз поглянув на мене своїм синіми оченятами, як дві краплі води схожими на бездонні очі кота із відомого мультика про Шрека, я ледь помітно кивнула головою, наголошуючи при цьому:

- Матвію, тільки до головної вулиці! – я повчально пригрозила малому вказівним пальцем – І щоб я не була змушена тебе дозиватися!

- Добле, мамусю. – і синуля тут же прийнявся гасати довкола немов дзиґа.

Пильно стежачи за Матвієм, я тим часом з цікавістю оглядалася довкола. «Скільки часу минуло з тих пір, як я ще юною та безтурботною гуляла цими затишними вуличками? П’ятнадцять років? А таке враження, ніби це було зі мною у минулому житті. Правда, спогади ще на диво такі ж яскраві, немов пройшло всього місяць-два. Ну максимум рік. Онде за тими чорними воротами жив великий чорний пес, який одного разу налякав нас ледве не до смерті. А якщо тут звернути у непримітний вузенький провулок – через хвилину ти опинишся посеред широкої площі місцевого ринку.»

Так, крокуючи дорогами пам’яті, я пригадувала ті чи інші деталі або ж пригоди, відмічаючи про себе, як час нещадно залишає свої відбитки на всьому довкола. Ось там колись продавали найсмачніші кавуни та дині у цілому селищі! Інколи черга до того похилого кіоску тягнулася аж до повороту на сусідню вулицю. Тепер же на цьому місці красувався чийсь гігантський гараж із високими сталевими воротами. А он біля тієї колись мальовничої хатини росла велетенська розлога сосна, яка відкидала тінь через усе подвір’я аж до гірської річки, що текла неподалік. Тепер від тієї сосни не залишилося й сліду. А ошатна хатина, яка тоді викликала у мене захват, з плином років перетворилася на облізлу халупу, яка із сильнішим поривом вітру запросто могла завалитися. А щодо річки… Я з сумом зітхнула. Оскільки того дзвінкого гірського потоку більше не існувало. На його місці тепер ледь-ледь виднівся малесенький струмочок, який під час затяжної засухи легко міг щезнути, випаруватися, зникнути, немов його тут ніколи не було.

Так заглиблена у власні думки, я дійшла до головної вулиці. Матвій слухняно чекав мене на широкому тротуарі, а на його обличчі сяяла щаслива посмішка.