Розділ 3

Під час нетривалого денного перепочинку я, нарешті, змогла зібратися з думками і збагнути, що це не сон. Що я справді знайшла в собі сили прокинутися ще до світанку, провести в дорозі більше 12 годин, щоб дістатися своєї мрії. І ось ми з Матвієм тут. І попереду в нас вдосталь часу, щоб насолодитися відпочинком.

Поглянувши на сусіднє ліжко, я помітила, що синуля був по вуха втягнутий у гру на планшеті. Скільки часу і нервів у мене пішло на те, щоб відучити його від пагубної звички зависати годинами в інтернеті. І безрезультатно.

Сучасне молоде покоління з самого малечку оточене різноманітними гаджетами, які затягують з першої ж хвилини користування. Нині у вільному доступі в будь-яку пору доби знаходиться все, про що наше покоління могло лише мріяти: відео про все на світі, ігри на будь-який смак, електронні книги, які не потребували додаткових витрат. Варто лише увімкнути ноутбук, планшет або смартфон – і перед тобою ніби виринає цілий світ, сповнений безлічі цікавих фактів та неймовірних відкриттів. Те, на що раніше витрачалася сила-силенна часу, зараз можна отримати без зайвих труднощів, просто натиснувши на відповідну кнопку.

Проте, ця легкодоступність гаджетів стала справжньою проблемою, оскільки їх користування викликає божевільну залежність, від якої дуже важко позбутися. Звісно, будь-якій матусі простіше всього посадити дитину поряд, тицьнути їй в руки телефон або планшет і спокійнісінько займатися своїми справами. Проте, цей зручний на перший погляд вихід в недалекому майбутньому цілком може обернутися на трагедію. Маля, звикле до постійного споглядання відео або поринання у світ ігор настільки захопиться віртуальною реальністю, що геть махне рукою на реальний світ, який її оточує. Відтак, потім повсякчас вередуватиме, вимагаючи повернути їй улюблену іграшку.

Все це не може залишити байдужим нікого. І я дуже надіюсь, що кожен з батьків, нарешті, перестане думати про те, що найлегше для них, а зосередиться на тому, що важливіше для їх дитини. Щоб ваше улюблене чадо не відчувало пригнічення через те, що в неї забирають її віртуальний світ, варто просто витрачати на неї якомога більше власної уваги, а час використання гаджетів звести до мінімуму. Знайте, що ви про це не пошкодуєте, а ваша дитина в майбутньому обов’язково скаже вам за це «Дякую».

Шкода, що наразі мій синуля поки цього не розуміє. І тому, глибоко вдихнувши, я в черговий раз прийнялася всіма силами відволікати Матвія від планшету. В хід йшло все: і благання, і погрози, і навіть спокушання отримати після вечері морозиво, яке мій малий ласун обожнював більше всього на світі. І щоразу на мої слова син повторював свою коронну фразу: «Ну, мамусю, ще п’ять хвилиночок, будь ласка». Поки, нарешті, я, вийшовши з душу, не додумалась викласти свій останній козир:

- Матвію, а ти не забув де ми знаходимося? І чим хотіли зайнятись перед вечерею?

Побачивши у відповідь в очах сина відображення його внутрішньої боротьби, я зрозуміла, що врешті перемогла. Проте, пройшло ще близько хвилини, доки синуля неохоче відкинув планшет і зістрибнув з ліжка. Всіма силами стримуючи на своєму обличчі переможну посмішку, я взяла його за маленьку ручку, прихватила пляжні причандалля і ми попрямували до моря.

Вечірнє сонце якраз опинилося прямісінько над горами, і його сліпуче проміння вже не так нещадно палило, як під час обіду. Благодатний морський бриз помітно посилився, розбавляючи розжарене повітря і даруючи, нарешті, таку довгоочікувану свіжість. Саме цього часу чекали усі живі істоти, щоб мати змогу, нарешті, вибратися із задушливих сховищ та вдихнути на повні груди. Вулиці знову наповнив натовп відпочиваючих, які то ліниво прогулювалися по пляжу, то поспішали кудись, щоб смачно повечеряти, або ж просто із цікавістю розглядали вечірнє селище.

Дорога до моря зайняла у нас з Матвієм від сили хвилин десять. Щоразу я гукала сина, який нетерпляче біг вперед, щоб той зменшив швидкість. Проте, здавалося мої слова розбивалися ніби горох об стінку. Синуля й далі рвався вперед і мені не залишалося нічого іншого як з усіх сил намагатися не відставати від нього.

Я занервувала, коли ми досягнули головної вулиці, а Матвій навіть і не думав зупинятися. Мені прийшлося докласти максимум зусиль, щоб догнати свого неслухняного бешкетника. І якраз вчасно я встигла схопити його за руку, як ми опинилися перед проїжджою частиною.

- Матвію, я тебе не впізнаю! – обурливо вигукнула, різко повертаючи сина обличчям до себе – Що це за поведінка? Гадаєш, ти тут можеш поводитися як у себе вдома? Ні, адже це селище тобі незнайоме! До того ж, ти можеш легко загубитися у такому великому натовпі. Твій тато був би тобою геть не задоволений!

Останні слова були сказані спересердя. І щойно вони прозвучали, я би все віддала, аби забрати їх назад. А вираз печалі, який враз змінив радість на синовому обличчі змусив мене ще більше пошкодувати про сказане. Я заклякла, не знаючи як вчинити далі. Матвій тим часом, понуро опустивши голову, покірно дозволив взяти себе за руку та перевести через проїжджу частину, по якій жваво снували автомобілі.

Щойно діставшись тротуару на іншому боці, я спинилася і опустилася навколішки перед сином. Я знала, що мусила вибачитися. Проте, зробити це було ой як нелегко.

- Синулю… - я неквапливо старалася дібрати підходящі слова – Вибач мені, будь ласка. Я сказала не те, що думала… Просто ти змусив мене нервувати… А я… Я не хотіла так нагадувати тобі про батька. Адже знаю, як сильно ти його любив. І він тебе…

На цих словах я знову заклякла, борючись з підступаючими сльозами. Я всіма силами намагалася стримати свої емоції і не розплакатися перед сином. Адже чудово розуміла, що повинна бути сильною. Заради нього. Те, що нам прийшлось пережити, лишилося в минулому. І пам’ять про Михайла назавжди житиме у наших серцях. Проте, ми повинні бути сильнішими за будь-яку печаль і рухатися далі. Саме це я й намагаюся зараз робити разом із Матвієм.