Розділ 2

Безжальне сонце поступово досягло зеніту від чого спека стала ще нестерпнішою. Легкий морський бриз був майже безсилий перед немилосердним жаром нашої зірки. Це по-справжньому нещадне пекло змушувало усе живе знаходити хоча би який-небудь затінок. Незвиклі до подібного клімату туристи, які за кольором своєї шкіри ставали дедалі схожими на омарів, виснажено розбридалися хто куди: в найближчі кафе-ресторани, в свої готельні номери, або ж просто по магазинах. Бродячі чотирилапі теж змушені були шукати укриття від палючого сонця, а морські птахи раз у раз хлюпалися у прозорих хвилях, намагаючись хоч трохи охолодитися.

Тропічний полудень – це той період, коли, здається, весь довколишній світ завмирає. Доволі гамірні в інші частини доби, вулиці курортних містечок пустіють. Лише поодинокі перехожі квапливо поспішають, щоб якомога швидше перебігти по розплавленому асфальті. Настає час сієсти – повного розслаблення з думками про те, що нізащо в житті ти більше не ступиш на ту природну пательню. Але потім надходить цілющий вечір і життя знову повертається у своє звичне русло.

Захоплена в полон власними думками, я не зоглянулася, як ми з сином зосталися на пляжі майже одні, не рахуючи галасливих підлітків, які, незважаючи на сильну спеку, зовсім не збиралися вилазити із води. Лишивши сумку із сандалями поруч з пляжним килимком, я попрямувала виловлювати із прибою моє мале дельфіня.

- Матвію, ходімо! Нам час у готель! – проте, здавалося, мої слова потонули у рівномірному шумі прибою. Синуля навіть голови не повернув і продовжував вдавати із себе мешканця морського світу.

Глибоко зітхнувши, я підійшла ближче і відчула неймовірне блаженство, коли прохолодна морська водиця накотилася на мої зморені ніжки. Давши собі хвилинку, щоб насолодитися цим дивовижним відчуттям, я знову спробувала витягти сина із морського царства.

- Агов, Матвію! Не можна так довго бути на сонці в перший день на морі.

- Сьому? – я відчула в голосі сина такі жалісливі нотки, що моє серце мимоволі зжалося. Я цілком розуміла його відчуття, коли ти ніби відкрив для себе рай і раптом тебе хочуть від нього забрати.

- Твоя шкіра ще не звикла до такої спеки. Ти можеш обгоріти. – спробувала пояснити я – І нам пора у готель.

- А потім ми ще прийдемо сюди? – сині очі сина зробилися ніби два озерця.

- Звісно! – заспокоїла я Матвія – Як тільки сонце скотиться он до тих гір. – я вказала рукою на гірський хребет, який тягнувся позаду Рибачого.

Глибоко зітхнувши, синуля нарешті вибрався на сушу. У вологому одязі та з мокрим волоссям він був схожий на мале кошеня, яке щойно виловили із води. Але й це не завадило йому намотувати довкола мене круги, доки ми йшли до сходів, які вели наверх. Діставшись тротуару, Матвій зупинився, не знаючи в яку сторону прямувати. Злегка позаздривши жвавості сина, я, захекана, нарешті вибралася наверх і кивнула головою в напрямку стоянки.

- Нам туди.

Доки я добрела до авто, малий бешкетник вже встиг вибратися на невисокий паркан на виступі, з якого відкривався просто казковий вид на пляж.

- Ходімо, Матвію. – поквапила сина.

Кермуючи авто я зовсім не звертала уваги на підказки навігатора, оскільки чудово знала дорогу до готелю. Ще тоді, під час моїх минулих подорожей його білосніжний фасад, оточений зусібіч стрункими кипарисами та пальмами викарбувався у пам’яті. Ох і дістала ж я тоді своїх батьків вмовляннями хоча би одним очком поглянути як там усередині. Але моїм мріям в той час не судилося здійснитися. І саме тому, коли я підбирала житло для мене та сина, не вагаючись натиснула на фото саме цього готелю.

Дорогою до нашого пункту призначення я не могла не помітити зміни, які торкнулися селища за останні п’ятнадцять років. Найперше, що мене вразило – дуже незначна кількість відкритих терас у прибережних кафе. Складалося враження, що власники цих закладів намагалися від чогось відгородитися або ж від когось. І з огляду на події, які відбувалися тут останніми роками я чудово їх розумію.

Той, хто не мав змоги виїхати, змушений був пристосовуватися до нових умов, нових порядків, нових хазяїв. Вони просто намагалися вижити і не викликати підозри щодо себе, своїх дітей та онуків. Адже одна тільки іскра сумніву зі сторони «нової влади» здатна була розростися у масштабну пожежу, яка могла поглинути усе, що люди нажили за своє життя, а можливо навіть і саме життя. І тому мешканці Рибачого не знайшли іншого виходу як закрити свої домівки, кафе, ресторани та інші розважальні заклади від лихого ока ненависних загарбників. Для когось вони можуть здатися переляканими кроликами, які щойно відчувши небезпеку, зариваються у свої нірки. Але це інстинкт. Інстинкт виживання, наданий нам самою природою, щоб пережити нелегкі періоди.

Та тепер, коли ті темні часи позаду, і окупанти змушені були залишити НАШІ території, Крим синхронно з іншими звільненими областями зміг вдихнути на повні груди. Спорожнілі вулиці знову почали заповнювати туристи з усіх куточків земної кулі, а досі безлюдні пляжі пригадали як це бути забитими до самого краю.

Друга зміна, яку я помітила, - це зменшення кількості зелених насаджень. Сумно помічати, що там, де колись буяла розкішна зелень, тепер панував розпечений асфальт та розбита тротуарна плитка. Глибоко зітхнувши, я вже вкотре впевнилася в тому, що час вміє як створювати, так і руйнувати. Ніщо не уникне його безжального впливу. Час змінює усе довкола, в тому числі й нас самих.