Епізод 2: Чорне серце – твоє чи моє?

Сон завжди приносить полегшення, стирає поганий день і жахливі спогади. Він здатен вирвати з чіпких обіймів реальності й дати змученому розуму ковток спокою та забуття. Так відбувається лише з тими, кому доля підносить найцінніший дарунок – чисту незаплямовану совість.

Я не могла похвалитись схожим здобутком і більшу частину ночі крутилась уві сні, переживаючи жахливу сцену на мості знову й знову. Мені довелось прокинутись від кошмару, але навколо висіла ще більш моторошна темрява, яка кишіла привидами наших минулих вчинків. Валентин обійняв мене, занурившись обличчям у волосся. Він теж прокинувся, а може – і не спав зовсім. Між нами висіла напруга, що міцніла з кожною хвилиною мовчання. Нарешті він запитав:

— Не спиться?

— Ні. Не можу забути про все, що сталось, — добре, що він не бачив мого обличчя й не міг помітити бентежних змін.

— Тобі немає чого боятись. Цього разу я довів справу до кінця. Вони вічно лежатимуть на дні тієї річки, поховані у старій консервній бляшанці. — він говорив спокійно, ніби не надавав значення власному вчинку.

Мене скував страх від його слів. З одного боку я відчула щось схоже на полегшення, знаючи, що ніколи більше не побачу Артура. А з іншого тривожило те, що ми ось так просто розмовляємо про речі, які лякають нормальних людей. Важко зітхнувши, я сказала правду:

— Мене майже не хвилюють Артур та Ігор. Є дещо інше…

— Я знаю. Однак нічого вже не повернеш назад. — Валентин напружився, наче відчував про що йтиметься далі.

— В тій автівці їхало двоє невинних людей. Погляд дівчини я ніколи не забуду. З ними не мало статись нічого поганого. Вони просто кудись поспішали. — я запнулась, намагаючись втримати сльози, що підступали до очей.

— Що я мав зробити? Дозволити тобі померти? Між тобою й цілим світом я завжди зроблю очевидний вибір. І тисячі їхніх життів не варті твого! — він говорив твердо й цим страшив ще більше.

— Може доля вирішила поставити крапку на тому мості? А ти втрутився й порушив усе. Ми зв’язані не на одне життя. Ти міг пожертвувати мною на якийсь час. А натомість…

— Я зробив свій вибір. — Валентин поклав свою руку поверх моєї та сплів наші пальці так само міцно, як колись сплелись наші долі.

В мене було ще надто багато питань. Та чи існував сенс ставити їх? Магія зіпсувала Валентина, змусила повірити, що ми маємо більше значення, ніж усі інші. А з його щоденника я дізналась, що сила для нього важливіша, аніж любов.

Я питала саму себе: хто я – оптимістка чи мазохіста? Чому мені кортіло ігнорувати всі тривожні дзвіночки, аби бути поруч із ним? Якийсь час я просто вірила, що він зміниться. Вірила, що от-от любов зможе залатати глибокі тріщини, які залишили по собі магія та безсмертя. Однак це був лише самообман людини, якій подобалось вірити у нездійсненне.

Чи могла я піти від нього? Ні. Він добре дав зрозуміти, що знайде мене будь-де. Та й частина мого серця відмовлялась покидати його. Кохання до Валентина жило в мені багато віків. Хіба можливо було вирвати його із серця за одну ніч?

Я піднесла руку Валентина до своїх вуст і поцілувала. Від однієї думки про те, щоб піти від нього ставало нестерпно боляче. Ніби я не могла більше стати повноцінною без нашого кохання. Без нього мене залишалась лиш половина.

Він притис мене до себе крізь сон. Валентин міг одночасно нестримно кохати й безжально душити. А я не могла зробити найпростішого – вчинити правильний вибір. І з цими тривожними думками мені довелось провести час до самісінького сходу сонця.

Ранок стався метушливим. Наш сон перервав дзвінок Яни, що просила Валентина швидше приїхати в агенцію і вирішити кілька проблем. Коли за ним зачинились двері я відчула дивне полегшення. Залишившись на самоті, я підхопила Персика й почала складати план на день.

В голову лізли погані думки, страхи, згадки про минулий вечір. Я завзято вирішила зайняти себе чимось, аби не мати змоги копирсатись у власних почуттях.

Однак план провалився одразу ж, як у руки потрапив телефон. Вже за секунду я проглядала стрічку місцевих новин в надії знайти згадки про дівчину в автівці. Мені пощастило: аварію, в якій водій не впорався з керуванням згадував один сайт. Там же я знайшла інформацію про постраждалих – хлопець та дівчина потрапили до лікарні.

Я зібралась з блискавичною швидкістю й викликала авто до міста. Діставшись лікарні, вперше зрозуміла, що навряд чи зможу дізнатись щось нове. Довелось представитись близькою родичкою постраждалої дівчини.

В реєстратурі на мене з недовірою поглянула жінка з кам’яним виразом обличчя. На якусь мить я навіть подумала, що вона із наших – із відьом. Але її чари належали до реального світу: звичайна бездушність і неприємний характер.

Кілька поверхів по східцях, трішки любовної магії і я нарешті потрапила в необхідну палату. Переді мною лежала незнайома дівчина з якою мене пов’язував один жахливий момент. Я поглянула на молоде бліде обличчя й усвідомила дещо. Проблиск здорового глузду трапився різко, наче перший грім, який передвіщає грозу посеред жаркого літнього дня.

Двоє пасажирів автівки вижили. Дівчина з блакитними очима лежала на лікарняному ліжку і це був гучний сигнал, що наказував мені діяти. Я мала останній шанс зробити вірний вибір: зупинити Валентина й не дати йому розпоряджатись чужими життями на власний розсуд. І зробити це належало до того, як наслідки стануть невідворотними.