Епізод 8: Таємне стає явним

Валентин чекав на мене, тому одразу по поверненню я пішла до нього. Доки скляні двері ліфта відчинялись, встигла помітити його дикий погляд і зрозуміла, що проблем не уникнути.

Він завжди виглядав таємничим, ніби трохи не від цього світу. Певно, саме це мене й причарувало у ньому. Та Валентин вмів бути інакшим: жорстким, безкомпромісним та холодним. Останнє траплялось рідко, але, якщо вже й траплялось, то ніхто не міг сховатись від його гніву.

Я давно припинила боятись таких його проявів. Бо стала ще гіршою. Дивним чином слова й дії Валентина перестали вселяти у мене ту смиренність, яку я відчувала на початку наших стосунків.

І ось тепер він знову кипів люттю, ніби вулкан, котрий прокинувся після тисячі років спокою. Валентин спирався кулаками на стіл від чого пальці побіліли й камені в перснях здавались ще темнішими.

Я спокійно пройшла через величезний кабінет і сіла на старий шкіряний диван. Звук підборів повідомляв: мені не шкода. Я не мала за що вибачатись: Артем був моїм другом. Напруга в повітрі стала важкою, наче лягала свинцем на мої плечі. Він запитав, не дивлячись на мене:

— В тебе була причина безглуздо ризикувати?

— Як ризикувати? — з нудьгою у голосі запитала я, очікуючи, якого ж слона із мухи він роздує цього разу.

— Ти поїхала невідомо куди зі звичайним чоловіком, який навіть не зможе тебе захистити. В той час, коли Юлій чатує на можливість помститись.

— Минулого разу я непогано впоралась.

— Тіно, ти стаєш зарозумілою. А це надто небезпечно. — Валентин ледь стримувався, аби не зірватись.

— В мене є власне життя, власні друзі. І я не можу покинути все…

— Тепер в тебе є лише ковен – твоя єдина сім’я та друзі! — перебив він.

— А це вже не тобі вирішувати! — я вскочила з дивану і відчула, як моє серце калатає від гніву.

Валентин у кілька кроків підійшов до мене і вп’явся диким поглядом у непокірну відьму. Я витримала його натиск і від цього він оскаженів ще більше. В кімнаті чулось його важке пришвидшене дихання. Здавалось, що він от-от перетвориться в дракона, який виплюне полум’я і спалить все навколо.

Мені не подобалось те, як Валентин намагався керувати моїм життям, бо останні події довели, що я можу бути повноцінним партнером. А він досі сприймав мене, як слабку незграбну дівчину, що потребує постійного захисту.

Не витерпівши моєї твердості, він різко розвернувся й пішов до ліфта. Вперше від суперечки тікала не я, а він. Але й розпочалась вона не з моєї вини. Валентин мав навчитись сприймати мене серйозно і не опікати на кожному кроці.

Кабіна ліфта сховала його від моїх очей, спустивши вниз. Я залишилась наодинці у величезному кабінеті в якому можна було б обладнати не лише офіс, а й непогану квартиру-студію.

Як тільки Валентин щез, я відчула, що від злості у мене почали тремтіти руки. Останнім часом це почуття стало моїм вірним супутником. Не минало й дня, щоб я не відчувала хоча б дрібний прилив злості. А чи могло бути інакше у світлі усіх подій, що зі мною трапилися?

Відчуваючи, що темне почуття зжере мене, я дала йому волю. Підійшла до полиць бібліотеки й почала з люттю скидати книги додолу. Це тривало до тих пір, поки руки самі не опустились, натякаючи мені: досить.

Я намагалась відновити дихання та заспокоїтись. Однак мій погляд прикувала дивна деталь. На одній з полиць я помітила невеличку книжечку у м’якій шкіряній обкладинці, яка раніше ховалась за товстелезними фоліантами.

Цікавість одразу ж взяла верх наді мною і руки потягнулись до знахідки. Темна шкіра мала потертості, а саму книжку огортав мотузок із того ж матеріалу. Пальці обережно розгорнули хлипку палітурку. На першій сторінці хтось красиво написав ім’я Валентина латинськими літерами. Цей надпис, певно, вказував на право власності.

Перегорнувши сторінку, я побачила дату. А нижче – назву міста. Продивившись нашвидкуруч ще кілька аркушів, я втямила, що саме знаходилось в моїх руках. Це був щоденник Валентина. Досить незвичний, бо записи він робив раз у кілька десятиліть. Мабуть, старий щоденник був не першим, адже записи починались з тринадцятого віку. Я прочитала першу сторінку, написану англійською – точніше те, що змогла розібрати в архаїчному тексті:

«16 жовтня 1234 року,

Тулуза

Юлій, наче спрут, обвив своїми мацаками багатьох впливових людей, здебільшого – церковників. Я ж намагаюсь знайти підтримку у світському товаристві.

Поки Селін не здогадується про моє існування – вона в безпеці. О, дорога моя Селін, кожного разу ти отримуєш нове ім’я. Разом з новим життям приміряєш незнайоме мені обличчя. Але, щоразу ти прекрасна, як вранішня зірка, перша квітуча троянда, захід сонця теплого літнього вечора.

Ми можемо залишитись тут. Місцеві жителі вороже налаштовані до інквізиції. Нещодавно Арно відкусив більше, ніж зміг проковтнути. Його прогнали з Тулузи. На якийсь час Домініканці втратили свій вплив і в нас є змога втілити в життя власний план. Завоювавши прихильність місцевої еліти, я нарешті з’єднаюсь з Селін та дам відсіч Юлію.»

На очі навернулись сльози. Пара рядків була присвячена мені, хоч я й не пам’ятала цього. Але він несамовито кохав мене та боровся за наше майбутнє. Мені стало навіть соромно за сьогоднішню суперечку. Навіщо я обійшлась з ним настільки жорстоко? Валентин прожив нелегке життя і мав всі підстави поводитись інколи занадто жорстко. Я перегорнула сторінку та продовжила читати: