Епізод 6: Зализуючи рани

Спочатку я просила Валентина. Потім вимагала, а вкінці навіть почала погрожувати. Але він стояв на своєму. Я так і не змусила його відпустити мене в офіс. Однак ми змогли домовитись, що сьогодні я ще відпочину й долікую рани, а вже завтра – занурюсь з головою в роботу. Мені кортіло якнайскоріше запустити мережу «Купідон», можливо, навіть більше, ніж самому Валентину.

Сидіти вдома набридло. Мене притягували люди, ті місця, де вони любили скупчуватись. Магія лоскотала мою тягу до сили й змушувала не зупинятись на досягнутому.

Врешті-решт я вмовила Валентина вибратись з дому у ресторан, аби пообідати. Він так чи інакше здавався під моїм натиском, бо не міг відмовити тій, що лише однією посмішкою приборкувала його внутрішнього звіра.

Ми обрали затишний ресторанчик італійської кухні. На стінах висіли картини з зображенням морського узбережжя та квітучих садів. Столи прикрашали скатертини лимонного кольору. В спекотний літній день це місце здавалось раєм, завдяки потужним кондиціонерам.

Валентин розмовляв по телефону з тим, хто мав слідкувати за Юлієм. Але його наглядач схибив, і божевільний чорнокнижник вислизнув з поля зору. Тепер Юлій був більш обачним й не висовував носа зі свого сховку. Це ускладнювало наше життя. Ми не знали чого очікувати.

Я відверто нудьгувала й почала розглядати відвідувачів у просторому залі. Були тут пари, що втекли від палючого сонця у рятівну прохолоду ресторанчику. І колеги, які швидко набивали животи в обідню перерву. Але одна людина привернула увагу більше за інших і прикувала мій погляд.

За кілька столів від нас сидів мій старий знайомий. З часів, коли я ще працювала у непримітному офісі в чоловічому колективі. У повній самотності в ресторані обідав бородань, який колись був моїм шефом. До того, як Ізольда забрала мене в агенцію.

Його аура мала дивний сірий відтінок. Такого я ще не бачила. Ігор поглинав пасту з надприродною швидкістю і, здавалось, дивився в одну точку перед собою.

Валентин завершив розмову й зробив замовлення, коли підійшов офіціант. Я не звернула на це уваги й тоді він поцікавився:

— Побачила щось цікаве?

— Не те щоб цікаве. Пам’ятаєш ніч, коли ти жбурнув того покидька Артура вглиб лісу? — запитала я, не відводячи погляд від Ігоря.

— Так. І що? — тінь гніву затьмарила обличчя Валентина.

— Тут його друг. Мій колишній керівник. Він знав, що Артур втнув якусь підлість і ще намагався вступитись за нього. — я згадала розмову після корпоративу і відчула, як в мені почала наростати лють.

— Той з бородою? — уточнив Валентин.

— Так. — глухо відповіла я зловісним тоном.

— Хочеш я провчу його? — Валентин збирався встати з місця, але я втримала його за руку.

— Ні, я хочу зробити це сама! — я ще не знала, як збираюсь помститись, але сама ідея мені вельми подобалась.

— Прошу! — Валентин відкинувся на спинку крісла й рукою запросив мене продемонструвати на що ж я здатна.

На секунду я розгубилась. Випадок, який розбурхав образу, стався давно. Може я занадто довго носила в собі старі рани? Однак інша частина мене нашіптувала, що такі речі з рук не спускають. Я розмірковувала ще кілька секунд над тим, який же вид тортур обрати для Ігоря.

Все ж не хотілось псувати всім обід і насилати на нього хвилі відчайдушного болю. Я мала намір вчинити із ним так, як його друг вчиняв з іншими – на що Ігор спокійно заплющував очі.

Повз його столик якраз проходив молодий симпатичний офіціант. Хлопцю на вигляд було років з двадцять. Але помітно було, що він зі спортом розмовляв на ти. Кремезні плечі, об’ємні біцепси – це все підходило мені для помсти.

Я глянула на Валентина, а він диявольськи підморгнув мені, мовляв: вперед, повеселись, люба! В цю мить ми стали ближчими, поділяючи однакові погляди й рішення. Мене не потрібно було просити двічі. Якась секунда й все – Ігор відірвався від свого обіду.

Я з цікавістю спостерігала за тим, що мало відбутись далі. Але чоловік лише вхопився руками за стіл. Його обличчя почервоніло і виглядало так, наче він бореться з сильним бажанням дещо вчинити.

Офіціант зупинився біля Ігоря і щось запитав. Певно вигляд почервонілого чоловіка насторожив хлопця. Ігор лише підвів очі на свого співрозмовника. Вуста бороданя скривились у невдалій посмішці. Він вхопив офіціанта за руку й спробував притягнути до себе, щоб поцілувати.

Я з захватом спостерігала за реакцією хлопця. Спочатку він не зрозумів, що відбувається. А коли губи Ігоря були в кількох сантиметрах від його власних – прийшов до тями та зі всієї сили відмовив йому дужим ударом в око.

Ігор закотився під стіл. Відвідувачі повставали з місць й спостерігали за дійством. Дехто навіть почав знімати усе на телефон. І раптом мені здалось, що поруч хтось слідкує за мною, вловлює кожен мій рух і чатує вдалого моменту, аби напасти.

Аж мороз пішов по шкірі. Я роззиралась навкруги, але увагу людей прикував Ігор, а на мене ніхто не глядів. Моторошне відчуття почало розсіюватись.

Я знову послала черговий любовний імпульс своїй жертві. Він ледь встав й потягнувся до свого кривдника, намагаючись обійняти його. Все виглядало, як стара німа комедія.